ГОТОВНІСТЬ ЗАХОДУ ЙТИ НА ПОСТУПКИ ТРАДИЦІЙНО МАЄ НАСЛІДКОМ НАРОЩУВАННЯ АГРЕСІЇ РОСІЇ

Як і можна було передбачити, висловлена західними лідерами готовність йти на поступки Москві, виявлена під час травневих візитів до Росії канцлера Німеччини Ангели Меркель і держсекретаря США Джона Керрі, не мала жодних позитивних наслідків, натомість призвела до форсування темпів підготовки РФ до нового витку агресії.

Повернувшись до США, Джон Керрі обурювався, що під час візиту йому «брехали прямо в обличчя» в питанні присутності російських військ в Україні.[1] Враховуючи, що в Сочі Джон Керрі зустрічався із Сергієм Лавровим та Володимиром Путіним, важко зрозуміти, чому держсекретар був так здивований, адже брехня є стилем спілкування російського керівництва вже багато років. І навряд чи було варто їхати до Сочі, прориваючи дипломатичну ізоляцію Путіна, лише для того, щоб черговий раз почути брехню. Така «наївність» ключових західних політиків, як і їх готовність йти на поступки, посилює відчуття безкарності в Кремлі й фактично стимулює до нарощування агресії.

Після візитів Меркель та Керрі Росія суттєво наростила масштаби переміщення зброї і військ в бік України, навіть не приховуючись від західних журналістів, причому йдеться про важку зброю наступального характеру.[2] Про «великий обсяг різної розвідувальної інформації, яка доводить військову присутність Росії у Східній Україні» вкотре заявив генсек НАТО Єнс Столтенберг.[3] Присутність російського ЗРК «Стріла-10» неподалік Маріуполя зафіксувала і зазвичай поблажлива до російських порушень  місія ОБСЄ.[4]

Одночасно посилилися обстріли російсько-сепаратистськими військами українських позицій; практично заморожено процес обміну полоненими;[5] Росія зірвала попередньо заплановану на кінець травня зустріч у нормандському форматі на рівні заступників міністрів закордонних справ. Про підготовку Путіна до масштабних бойових дій із потенційно великою кількістю жертв може свідчити і його указ від 28 травня 2015 р., який засекречує дані про втрати серед російських військовослужбовців у мирний час під час проведення спеціальних операцій.

Таким чином, Росія всіма своїми діями  дає зрозуміти, що вона готується до нового масштабного наступу. Питання в тому, чи має вона намір його розпочати, чи вся ця демонстративна підготовка розрахована на те, щоб залякати Київ та Захід, змусивши їх прийняти російський сценарій «мирного» врегулювання. Адже зараз відбувається обговорення нової Конституції України, в якій має бути передбачено спеціальний статус для окупованих територій Донбасу. Також обговорюється формат проведення восени цього року місцевих виборів на Донбасі. Українська сторона наполягає на збереженні унітарності країни при певній децентралізації. Натомість Кремль через сепаратистів висуває вимоги фактичної федералізації шляхом закріплення в новій Конституції широких автономних прав не лише для Донбасу, але й для всіх інших регіонів (хоча останні цього не просять). Цілком очевидно, що за такими вимогами стоїть аж ніяк не турбота про українські регіони, а лише бажання Кремля послабити центральну київську владу, стимулювати відцентрові тенденції і сприяти розповзанню сепаратизму по всій країні. Зважаючи на корумпованість багатьох регіональних еліт і часто – їх залежність від російського бізнесу, неважко спрогнозувати, до яких наслідків можуть призвести подібні конституційні зміни.

Цілком відмінне бачення у Києва і Москви (та контрольованих нею сепаратистів) і щодо модальності проведення місцевих виборів на Донбасі. У відповідності до Мінських угод, Київ наполягає на їх прозорому проведенні за українським законодавством і в присутності міжнародних спостерігачів. Натомість сепаратисти вважають, що спочатку Київ має «створити в Україні законодавче поле, погоджене із представниками Луганська й Донецька», і вже на підставі цього нового законодавства проводити вибори на Донбасі.[6] Тобто фактично йдеться не про вибори, а про легалізацію на окупованих територіях призначених Москвою режимів. Зрозуміло, що для Києва такі умови є неприйнятними, адже немає жодного сенсу проводити вибори під дулами російських автоматів. А згода на вимоги Москви щодо федералізації Конституції жодним чином не допоможе повернути Донбас, натомість може призвести до повного розпаду держави.

Імовірно, саме тому Москва і залучає силовий тиск з метою змусити Київ погодитися на її умови. Причому не виключено, що основні надії Кремль покладає не на залякування Києва, а на страх Вашингтону і Берліну, які, за планом Путіна, мають натиснути на українських партнерів, вимагаючи погодитися на всі російські умови, аби лише уникнути ескалації збройного протистояння.

Той факт, що для України згода на московський сценарій «мирного» врегулювання фактично означатиме добровільне самознищення, американських та європейських колег, схоже не надто турбує. 29 травня, перебуваючи із візитом у Києві, міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр закликав українську сторону повністю дотримуватися мінських домовленостей.[7] Враховуючи, що Україна і так фактично в односторонньому порядку виконує свою частину домовленостей, неважко здогадатися, що німецький дипломат натякав на подальші поступки в політичних питаннях, імовірно, маючи на увазі і зміни до Конституції.

Лідерам країн ЄС та США слід нарешті зрозуміти, що насправді жодні поступки не будуть здатні задовольнити Москву. Навпаки, чим більше буде поступок – тим більше спокуси для Кремля нарощувати агресію в надії отримати ще більший виграш. Не варто сподіватися задовольнити апетити хижака поступками, бо агресор розуміє лише силу, здатну нанести йому непоправну шкоду. Очевидно, що вже настав час перейти до справжніх економічних санкцій, включаючи відключення РФ від систем міжнародних платежів, а також масованого надання Україні збройної допомоги, яка зробить ціну подальшої агресії невиправдано високою для Росії.