БЕРЛІН І ПАРИЖ ПІДІГРАЮТЬ МОСКВІ, НАМАГАЮЧИСЬ СХИЛИТИ КИЇВ ДО «МИРУ» НА УМОВАХ КРЕМЛЯ

13 квітня 2015 р. у Берліні пройшов черговий раунд переговорів міністрів закордонних справ у «нормандському» форматі. Із тексту підсумкової заяви та коментарів учасників перемовин стало зрозуміло, що вони пройшли за московським сценарієм, а київські ініціативи були проігноровані.

Напередодні президент України Петро Порошенко говорив, що основною темою Берлінської зустрічі має стати питання введення на Донбас міжнародних миротворців[1], проте у тексті підсумкової Заяви про миротворців немає жодної згадки, і за інформацією DW цю тему взагалі «предметно не обговорювали».[2] При цьому, відомо, що український міністр Павло Клімкін дану тему під час зустрічі піднімав, проте, вочевидь, німецького та французького колегу більше зацікавив порядок денний, запропонований Сергієм Лавровим. Принаймні, текст підсумкової Заяви містить заклик «терміново завершити створення робочих груп у рамках Тристоронньої контактної групи з питань безпеки, політичного процесу, гуманітарних питань і економічних питань».[3]

Саме на «політичному процесі», економічних і гуманітарних питаннях і наполягала останні місяці російська сторона, маючи на увазі внесення змін до Конституції України із фактичною легітимізацією Києвом самопроголошених сепаратистських республік, а також відновлення фінансування Києвом окупованих російськими військами територій Донбасу. Внесення основних вимог Кремля до тексту спільної Заяви, навіть не обумовлюючи їх попереднім припиненням вогню, дає підстави вважати, що ця позиція була підтримана Берліном і Парижем, які чинили відповідний тиск на Київ. Тож не дивно, що Сергій Лавров залишився задоволений результатами зустрічі, назвавши її «корисною»,[4] тоді як український міністр Павло Клімкін охарактеризував зустріч як «важку»[5].

Не могла не потішити Росію і позиція ОБСЄ, представники якої також брали участь у Берлінський зустрічі, де заявили, що домовленість про припинення вогню порушують «обидві сторони». При цьому, чомусь не уточнювалося, хто першим починає обстріли, і що мають робити українські військові, коли сепаратисти обстрілюють їх із «Градів». «Забули» представники ОБСЄ розповісти і про те, як сепаратисти стріляли по їх представникам, про що йшлося у звіті місії ОБСЄ за 7 квітня.[6] Відповідно, підсумкова берлінська заява містила «заклик до всіх сторін припинити бойові дії», чим фактично визнавала, що перемир’я порушують і сепаратисти, і українські війська.

Керівники МЗС «нормандської» четвірки також закликали сторони відвести міномети і важке озброєння калібру менше ніж 100 мм, а також усі типи танків. Втім, за обставин, коли представники ОБСЄ не мають можливості проінспектувати виконання російськими бойовиками навіть попередніх домовленостей, очевидно, що це положення берлінської заяви було покликано продемонструвати хоч якийсь поступ за його повної відсутності.

Цікавим «збігом» є той факт, що лише за три дні до Берлінської зустрічі французька сторона оприлюднила стенограму парламентських слухань, які відбулися ще 25 березня, і на яких директор військової розвідки Франції (DRM) генерал Крістоф Гомар заявив, що російських військ на Донбасі його службою не виявлено, як і ознак підготовки Росії до наступу.[7] Навряд чи варто підозрювати французьку розвідку в такій кричущій некомпетентності, тож імовірно мова йде про політичне підґрунтя таких заяв, що підігрують Москві.

Загалом, позиція Євросоюзу щодо російської агресії стає все більш демонстративно слабкішою, що провокує Москву до продовження нинішнього курсу. Коментуючи можливість надання Україні допомоги озброєнням, посол Євросоюзу в Росії Вігаудас Ущацкас назвав це ризиковою ідеєю, додавши: «Треба визнати, що ми не підемо воювати і вмирати за Україну»[8]. Екс-президент Польщі Александр Кваснєвський, вже не обтяжений дипломатичним етикетом, також говорить, що «про будь-яку форму військового втручання Євросоюзу не може бути й мови». І справа вже навіть не лише щодо допомоги озброєнням – бракує елементарної політичної підтримки. Той же Квасневський на запитання, чи готовий ЄС «закрити очі» на анексію Криму, відповів: «Ви маєте рацію, це так. Це проблема компромісу між цінностями і реальною політикою»[9]. Прем'єр-міністр Болгарії Бойко Борисов у коментарі для телебачення дорікнув Берліну та Парижу, що Західний світ «проковтнув» питання анексії Криму і більше не згадує про нього, у т.ч. в Мінських угодах.[10]

Вірогідно, добігає кінця і режим економічних санкцій Євросоюзу проти Росії. Прем’єр-міністр Греції Алексіс Ципрас, перебуваючи із візитом у Москві, висловився за зняття санкцій. Очевидно, що головними мотивами таких заяв грецького прем’єра були надії отримати фінансову допомогу від РФ, а також спроби шантажувати Євросоюз, від якого Афіни сподіваються отримати нові кредити. Втім, позицією Ципраса можуть скористатися ті європейські столиці, включаючи Берлін, Париж і Рим, які хотіли би скасування санкції, проте з політичних міркувань не готові зробити цього власними руками.

За умов, коли час працює проти неї, Україні потрібно ефективніше використовувати його, зосередивши всі зусилля на найбільш важливих напрямках і відмовившись від малоперспективних. Зокрема, навряд чи доцільно педалювати тему міжнародних миротворців для Донбасу за умов, коли західні партнери не мають достатньої політичної волі, щоб відправити місію ЄС без мандату ООН, а отримати останній нереально через позицію Росії. Тож імовірно варто все ж таки більше уваги приділяти вдосконаленню місії ОБСЄ (розширення мандату, збільшення чисельності та матеріально-технічних можливостей), яка, попри всі мінуси, є на сьогодні єдиним реальним варіантом.

Києву потрібно також враховувати, що Берлін і Париж не мають ні можливостей, ні намірів вивчати всі особливості конфліктної ситуації, проте як політичних «гарантів» їх цікавить формальна сторона виконання Мінських угод. Цим вміло користується Москва, запевняючи європейських партнерів, ніби сепаратисти виконують свою частину вимог (офіційно заявили про припинення вогню і зменшили інтенсивність обстрілів), натомість Київ, за запевненнями Кремля, саботує зобов’язання щодо політичного та економічного врегулювання. І, судячи із останньої заяви «нормандської» четвірки, Москві поки що вдається нав’язати своє бачення Берліну і Парижу.

Варто також активніше нагадувати Берліну про обіцяну ним фінансову допомогу для Донбасу і запропонувати німцям взяти участь у спільному контролі за цільовим витрачанням коштів на окупованих територіях.