КИЄВУ ПОТРІБНА СИСТЕМНА І ПРАГМАТИЧНА РОБОТА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ, ЯКЩО ВІН ХОЧЕ ПОБАЧИТИ НА ДОНБАСІ МІЖНАРОДНИХ МИРОТВОРЦІВ

У другій половині лютого 2015 р. офіційний Київ різко змінив свою позицію щодо питання введення на Донбас міжнародних миротворців. Ще 3 лютого Президент Петро Порошенко заявляв, що підстав для введення миротворчого контингенту в Україну немає,[1] а вже за два тижні, 18 лютого, за його ж ініціативою, Рада національної безпеки і оборони України схвалила звернення до ООН і Євросоюзу щодо розгортання на території України операції із підтримання миру та безпеки.

Причин так радикально змінити позицію у Києва було достатньо:

1. Захоплення російсько-сепаратистськими військами Дебальцева і продовження постачання озброєнь сепаратистам чітко продемонстрували, що Москва не має жодних намірів виконувати нові Мінські домовленості, як не виконувала вона і попередні.

2. Відсутність дієвої реакції ЄС і США на порушення Росією нових Мінських угод не залишає Києву ілюзій щодо «підтримки» західних партнерів у справі контролю за виконанням мирних угод.

3. Нові Мінські домовленості не зупинили підготовки нових наступів на українські позиції, зокрема, в напрямку Маріуполя. З наближенням весни вірогідність поновлення масштабних наступів російсько-сепаратистських військ зростає. Практично втративши надію в осяжній перспективі повернути контроль над окупованими районами Донбасу, Київ змушений зосередитися над завданням захиститися від подальшого розростання агресії.

4. Україна так і не отримала від своїх західних партнерів озброєння, необхідного для успішного захисту своєї території.

5. Цілком очевидною є неефективність місії ОБСЄ, як щодо контролю за режимом припинення вогню, так і щодо виконання інших мирних домовленостей.

Отже, рішення про миротворців було фактично вимушеним, крайнім засобом – за умов розростання російської агресії та пасивності західних союзників. У той же час, не можна не відмітити, що така ситуація була цілком прогнозованою ще після перших мінських угод, тож втрата кількох місяців – результат недостатнього реалізму офіційного Києва.

19 лютого 2015 р., під час зустрічі з Комісаром ЄС з питань політики сусідства та розширення Йоганессом Ганом, Президент України Петро Порошенко заявив, що Україна вважає поліцейську місію Євросоюзу найбільш оптимальним варіантом миротворчої операції на Донбасі, а також наголосив, що Росія як країна-агресор не буде брати участь у миротворчій операції.

Місія Євросоюзу і справді більше відповідала би інтересам України, оскільки має низку переваг:

1) не обов’язково потребує схвалення Ради Безпеки ООН, де Росія має право вето;

2) реалізація рішення Євросоюзу про відправлення миротворців займає принаймні вдвічі менше часу (близько трьох місяців), ніж аналогічне рішення ООН (щонайменше півроку);

3) у складі місії ЄС точно не буде російського контингенту, бо РФ не є членом Євросоюзу.

Та шансів на реалізацію «європейського» формату миротворчої операції небагато: категорично проти буде Росія, а ЄС не наважиться прийняти рішення, що йтиме всупереч позиції Москви. І хоча теоретично миротворча місія ЄС і може обійтися без мандату ООН (як це було в 2003 р. у Македонії та в 2011 р. у Лівії), проте у випадку України Євросоюз не діятиме без рішення Ради Безпеки ООН. Навіть міністр закордонних справ дружньої Польщі Гжегож Схетина заявив, що для запровадження миротворчої місії в Україну потрібне рішення Радбезу ООН.[2] У той же час, шансів, що Росія не накладе вето на рішення про миротворчу місію без її участі, немає.

Крім того, характер поліцейських місій ЄС не відповідає масштабу нинішнього конфлікту і не може бути гарантом роз’єднання сторін, які воюють із масивним використанням важких озброєнь. На недостатності поліцейської місії ЄС наголосила, зокрема, прихильна до України лідер групи «зелених» в Європарламенті Ребека Хармс: «Ідея поліцейської місії Європейського Союзу – це не правильний інструмент, тому що він не є достатньо сильним. Вам потрібні "блакитні шоломи"».[3]

Отже, запропонований формат миротворчої місії Євросоюзу можна було би використати швидше в якості важеля тиску на Москву, щоб схилити останню погодитися на більш прийнятний для неї варіант місії ООН. Втім, ефективність застосування такого важеля тиску потребує сильної позиції Євросоюзу, адже марно чекати поступок від Кремля, коли той знає, що Берлін і Париж не наважаться діяти наперекір його позиції.

Більше шансів має варіант миротворчої місії ООН, хоча й цей шлях також не є простим: окрім рішення Ради Безпеки, а отже – згоди Росії, потрібні ще будуть рішення ООН щодо фінансування місії та національного складу контингенту.

Росія вже чітко заявила, що буде проти пропозиції розміщення міжнародних миротворців на територіях, підконтрольних сепаратистам. Голова Комітету Ради Федерації з оборони та безпеки Віктор Озьоров заявив, що РФ може погодитися на введення миротворців лише на лінію зіткнення сепаратистів з українськими військами, і за умови, що в складі миротворців не буде представників держав – членів НАТО. В.Озьоров також дав зрозуміти, що бачить у складі місії «миротворців» із Білорусі та Росії.[4] Зрозуміло, що такий формат місії означав би фактичну легалізацію російської окупації частини території України, але під виглядом «миротворців».

У разі неможливості прийняття рішення Ради Безпеки ООН про направлення на Донбас міжнародних миротворців, Києву залишається лише варіант добиватися офіційного визнання Росії – державою агресором і на цій підставі позбавлення її права вето по українському питанню. Це передбачає офіційне визнання російської окупації частини території України, причому якщо у випадку Донбасу Москва заперечує присутність російських військ, то факт окупації та анексії Криму є незаперечним і підтверджується відповідними рішеннями державних органів влади РФ. А отже, держави-члени ООН, які визнають Крим частинною території України, мають визнати акт і агресії Росії проти України.

Працюючи над прийняттям відповідного рішення, Київ має бути готовим до того, що країни Заходу все ж будуть налаштовані йти на певний компроміс із Москвою, зокрема, можуть не наважитися посилати на Донбас миротворців з країн-членів НАТО. У цьому контексті, для збільшення шансів прийняття позитивного рішення ООН, доцільно опрацювати спільно з членами Ради Безпеки можливість включення до миротворчого контингенту представників нейтральних країн, наприклад, Китаю. Шанси домовитися про введення міжнародних миротворців на окуповані території незначні, але навіть розміщення міжнародного контингенти на лінії зіткнення із російсько-сепаратистськими військами вже буде успіхом, оскільки дасть можливість принаймні зупинити їх подальше просування вглиб території України.

Потрібно також мати на увазі, що місяці, які підуть на вирішення питання щодо направлення миротворчого контингенту, будуть використаний Росією для максимального розширення території, контрольованої її військами та сепаратистами. Як у випадку із Дебальцевим, Москва не шкодуватиме ресурсів, щоб посунути вглиб України фактичну лінію розмежування сил. Тож питання миротворчого контингенту повинно вирішуватися із одночасною активізацією зусиль щодо надання Україні допомоги озброєнням.