ПРОГРАМА РЕФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ДО 2017 РОКУ: НЕДОСТАТНЬО ДЛЯ ПОЗАБЛОКОВОСТІ

02 вересня Президент Віктор Янукович своїм указом затвердив Державну комплексну програму реформування і розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року. Текст Програми, що має гриф «цілком таємно», судячи із озвучених Секретарем РНБОУ Андрієм Клюєвим завдань (оптимізація чисельності, перехід на контрактну основу, реорганізація системи управління, підвищення грошового утримання військовослужбовців та поліпшення їх житлових умов, модернізації техніки і оснащенні Збройних Сил новими зразками)[1], навряд чи сильно відрізняється від проекту Державної комплексної програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2017 р., схваленого Кабінетом Міністрів 29 травня 2013 р.

Із сказаного Міністром оборони України Павлом Лебедєвим на брифінгу 30 серпня зрозуміло, що під «оптимізацією чисельності» ЗСУ Програма реформування має на увазі їх скорочення із нинішніх 180 тис. чоловік (з яких 80 тис. – бойовий склад і 100 тис. – підрозділи тилового забезпечення) до 120 тис. чоловік (70 тис. – бойовий склад і 50 тис. – тил)[2]. Якщо скорочення чисельності підрозділів тилового забезпечення є цілком логічним, то зменшення і без того невеликої, як для масштабів нашої держави, чисельності бойового складу видається сумнівною «оптимізацією». Для порівняння: Збройні Сили сусідньої Польщі мають 100 тис. бойового складу і 46 тис. цивільних. Це при тому, що Польща має на 7 млн. менше населення, ніж Україна, вдвічі меншу територію, практично не має загроз територіальних претензій з боку сусідніх держав (тоді як зазіхання на українські землі регулярно звучать з вуст російських, румунських, угорських політиків), і має надійний захист через механізми колективної оборони НАТО (на що позаблокова Україна не може розраховувати).

На фінансування Збройних Сил до 2017 р. Україна планує витратити 131,5 млрд. грн.[3], що становить близько $16,2 млрд. Для порівняння: днями Міністерство оборони Польщі повідомило про намір витратити до 2022 р. лише на технічну модернізацію армії (переважно – на закупівлю нової військової техніки) близько $45 млрд.[4] Таким чином, поляки щорічно закуповуватимуть лише нових озброєнь на більшу суму, ніж планується виділяти на всі потреби української армії.

Що стосується модернізації ЗСУ, то, за словами Павла Лебедєва, вже прийнято на озброєння модернізовані літаки МіГ-29МУ, Л-39М1, радіолокаційну станцію РЛС «Малахіт», модернізований вертоліт Мі-24ПУ1, бронетранспортери БТР-4Е, БТР-70Ді, автоматичну гармату ЗТМ1, високоточний артилерійський снаряд «Квітник». Планується забезпечити готовність авіаційних ескадрилій літаків Су-27, МіГ-29 та Су-25 Повітряних сил, пар і ланок авіації Сухопутних військ. Ведеться модернізація та ремонт парку вертольотів Мі-24, Мі-8МТ, зенітних ракетних комплексів Повітряних сил та ППО Сухопутних військ, артилерійського озброєння РСЗВ БМ-21 «Град», СГ2С-1 «Гвоздика». До 2017 р. заплановано ввести до складу Військово-Морських Сил перший із серії чотирьох нових бойових кораблів вітчизняного виробництва – корвет «Володимир Великий», а також до 10 бронекатерів типу «Гюрза». Також планується прийняти на озброєння новий транспортний літак АН-70[5].

Грошове забезпечення військовослужбовців до 01 липня 2014 р. має зрости вдвічі. Також планується до 2017 р. звести для військовослужбовців понад 25 тис. квартир – переважно за рахунок коштів, які планується отримати від продажу нерухомого майна[6]. Загалом реалізація «надлишкового» майна в контексті реформування ЗСУ, вірогідно, відіграватиме не останню роль. Про це можна судити, принаймні, з тієї уваги, яка була приділена цьому питанню на розширеному засіданні колегії Міноборони 4 липня, під час обговорення схваленого Кабміном проекту Державної комплексної програми реформування і розвитку ЗСУ на період до 2017 р.[7]

Очевидно, розробники Програми реформування ЗСУ виходили із прогнозів Стратегічного оборонного бюлетеню України 2012 року щодо «малоймовірності» «збройної агресії, яка може привести до виникнення локальної або регіональної війни проти України» в середньостроковій перспективі, а отже перед ЗСУ ставиться завдання бути готовими до запобігання та ліквідації лише можливого «воєнного конфлікту низької інтенсивності» на державному кордоні[8].

Очевидно, що визначення такого низького рівня боєздатності ЗС може провокувати сусідні держави до проведення більш агресивної політики щодо України. Виходом із ситуації може бути максимальне узгодження Програми реформування ЗСУ із Річними національними програмами Україна-НАТО, із перспективою поглиблення співпраці із Альянсом. Адже масштаби Збройних Сил, що мають постати внаслідок реалізації наміченої Програми реформування, можуть вважатися більш-менш достатніми для забезпечення державної безпеки лише в тому разі, якщо Україна планує з часом відмовитися від політики позаблоковості.