АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ:

НАТО ПЕРЕД ПРОБЛЕМОЮ ВИРІШЕННЯ СИРІЙСЬКОЇ КРИЗИ

Зважаючи на кардинальну зміну ситуації в арабських країнах після низки революцій, що прокотилися регіоном 2011 року, та, як наслідок, – переформатування режимів у цих країнах і, як це наразі можна спостерігати, їх явну направленість у бік ісламізму, західні країни опинилися в ситуації, коли їхня власна ж діяльність призвела, по суті, до непрогнозованих наслідків, котрі ще дадуть про себе знати на ниві внутрішньої та міжнародної політики. Тому, коли 26 червня 2012 року у Брюсселі в екстреному режимі зібралася Рада НАТО, щоб обговорити ситуацію, котра виникла після того, як 22 червня сили ППО Сирії збили турецький винищувач над територіальними водами країни, мова, як це не дивно, не йшла про застосування кардинальних заходів, як це було у всіх інших випадках до цього.

Туреччина, яка має другу за величиною армію серед країн-членів НАТО, скликала екстрене засідання Ради Альянсу відповідно до статті 4 Вашингтонського договору, згідно з якою будь-який член організації може вимагати консультацій у разі, якщо його територіальна цілісність, політична незалежність чи безпека опинилися під загрозою. По суті, цього ж Анкара вимагала і у 2003 році після початку військової кампанії США в Іраку. Проте наразі турки, швидше, просто нагнітали атмосферу, натякаючи на необхідність військової відповіді. Представляючи ситуацію, турецький уряд навіть повідомив, що сирійська ППО завдала удару по ще одному турецькому літаку, який шукав уламки збитого F-4 «Phantom». Тому даний «ворожий акт» з боку Сирії не лише призвів до порушення міжнародних домовленостей, а й створив ситуацію явної напруженості між країнами.

Туреччина наполягала на тому, що винищувач був збитий у міжнародному повітряному просторі, а його уламки впали в територіальні води Сирії. Нібито реактивні літаки іноді перетинають кордони держав, а збитий апарат перетнув кордон за 15 хвилин до того, як його збили без попередження. Хоча, цей літак просто здійснював «навчальний політ для контролю національної радарної системи і не мав ніякого відношення до кризи в Сирії». Остання відкидає звинувачення у «ворожості», заявляючи, що літак порушив повітряний простір Сирії, а відтак – і її суверенітет. Тим більше, що літак був збитий зенітною батареєю без РЛС з максимальною дальністю ураження 2,5 кілометри.

Разом із тим, найбільш імовірно, що турецькі винищувачі здійснюють польоти поблизу сирійського кордону з метою виявлення засобів ППО сусідів. Крім того, такі польоти можуть проводитися і для того, щоб з’ясувати, як далеко Дамаск може зайти в протистоянні з можливою зовнішньою загрозою.

Туреччина ж для «розпалювання» антинатівської ворожнечі зі сторони Башара Асада обрана не випадково: відносини колишніх союзників Анкари і Дамаска серйозно погіршилися в березні 2011 року, після початку масових виступів проти режиму президента Сирії. Туреччина приймає у себе сирійських опозиціонерів і біженців, табори яких час від часу піддаються обстрілу з боку сирійського кордону. По суті, такими діями режим Асада активно підштовхує НАТО до вступу у війну шляхом провокацій, спрямованих проти члена альянсу Туреччини. Однак, пам’ятаючи про приклад Лівії, в поваленні лідера якої,  авіація альянсу зіграла чи не ключову роль, він стає для керівників організації істотним стримуючим фактором. Адже, по-перше, ситуація в цій країні впевнено йде по шляху глобальної ісламізації, розвиваючись зовсім не так, як планували в Європі та США. По-друге, поява в регіоні ще однієї теократичної держави, котра роздирається клановими протиріччями, явно не входить до планів Заходу. А такий сценарій цілком можливий, враховуючи, що наразі Башар Асад має чималу підтримку в межах країни, що яскраво довели нещодавні парламентські вибори, котрі пройшли у країні 7 травня 2012 року. Крім того, така підтримка яскраво прослідковується і ззовні: тверді позиції Росії та Китаю не залишають для НАТО простору для маневрування у даному регіональному середовищі, вимагаючи вирішення ситуації виключно через застосування механізмів ООН.

Та, де-факто, така постановка питання не виключає проведення військової операції НАТО в Сирії у майбутньому. Для цього буде достатньо будь-якого вагомого поштовху: зміни позиції Росії або Китаю, втрати Асадом підтримки з боку значної кількості сирійців, або істотної дестабілізації обстановки в державах, котрі межують із Сирією.

 Хоча, допоки таких «зрушень» міжнародна спільнота не спостерігає. Тим більше, що РФ і не збирається відмовлятися від своєї підтримки цій країні, поставляючи їй на умовах контракту відремонтовані військові гелікоптери, хоча й заявляє, що режим Асада таки піде – тим чи іншим шляхом. Звичайно, бажано мирним, і про це навіть уже говорив президент РФ Володимир Путін. У гіршому разі, він піде в результаті громадянської війни, тому що сьогодні проти Сирії згуртувалися багато країн, і навряд чи вона вистоїть під цим тиском.

 Проте, в спільній заяві після завершення двосторонньої зустрічі в рамках саміту «Великої двадцятки» 18-19 червня 2012 року в місті Лос-Кабос (Мексика) президенти Росії та США Володимир Путін і Барак Обама зазначили, що сторони підтримують зусилля спецпосланця ООН Кофі Аннана і бажають вирішення даної проблеми з боку сирійського народу через мирний переговорний процес за участю всіх зацікавлених сторін. Чи будуть положення цієї заяви реалізовані в рамках міжнародної конференції по Сирії, запропонованої російською дипломатією, покаже час. Наразі ж Москва погоджується на створення запропонованого К. Аннаном уряду національної єдності, адже для Росії зацікавленість у мирному вирішенні сирійського питання – це заявка на повернення свого впливу на Близькому Сході, а також реванш за Лівію. Тим більше, що тепер ситуація складається у діаметрально протилежному форматі: США та їхні союзники по НАТО навіть не бажають розпочинати операцію, навчені гірким досвідом Лівії. Хоча достеменно невідомо, як до нового уряду планується включити і опозицію, і прихильників режиму нинішнього президента Башара Асада. При цьому якихось персон, «чия присутність ускладнить процес передачі влади, або завдасть шкоди переходу до примирення і стабільності», планується виключити з нової структури. По суті, це лише «розпалює вогонь» ворожнечі, адже напряму йдеться про повалення режиму Башара Асада. Але без НАТО.

Керівництво останньої офіційно так і не підтвердило заяв про те, що турецький літак був збитий у нейтральній зоні. Натовські генерали відкрито заявляють, що «Phantom» виявили в сирійських водах, підкреслюючи той факт, що міжнародні домовленості дозволяють збивати військові літаки інших країн, що вторглися на чужу територію, хоча в офіційній заяві по завершенню консультацій в рамках Ради НАТО і визнали такий акт «неприпустимим», засудивши його у «найжорсткішому вигляді». Крім того, цей акт Сирії було названо черговим прикладом «неповаги її влади до міжнародних норм, миру та безпеки, а також людського життя». Та, говорячи про те, що «безпека альянсу неподільна» і всі його члени діють разом в дусі міцної солідарності, було заявлено, що про військову інтервенцію в Сирії не може бути й мови, адже НАТО не бачить, яку роль вона могла б зіграти в справі врегулювання ситуації в цій країні.

Хоча, по суті, можна припустити, що у разі повторення подібних інцидентів з боку сирійської сторони, представники держав-членів НАТО жорсткіше реагуватимуть на поведінку країни. Однак, військова операція, певно, не розпочнеться, зважаючи на тверду позицію Росії, котра вже навряд чи з легкістю віддасть ще один плацдарм свого впливу на Близькому Сході. Та, ще більш імовірно, що на заваді розгортанню військових дій стоїть економічна криза в Європі та США, без подолання якої альянс також безсилий у проведенні військових операцій. Адже самотужки Вашингтон уже просто нездатен розпочинати такі масштабні акції, тим більше, що на кону – крісло президента США. Відтак, потрібно дочекатися осінніх виборів в Америці. Допоки ж про початок військової операції в Сирії під проводом НАТО говорити складно. Та відкидати її, безперечно, ще складніше.