ЗРИВ МІНСЬКИХ ПЕРЕГОВОРІВ ЯК ОЗНАКА ПОСЛАБЛЕННЯ ПОЗИЦІЙ МОСКВИ

На 9 грудня 2014 було заплановано проведення чергового раунду Мінських переговорів тристоронньої контактної групи. Нагадаємо, що саме Москва наполягала на проведенні переговорів у такому, найбільш вигідному для неї форматі, відкинувши Женевську формулу, що передбачала участь європейських та американських посередників. Втім, 9 грудня виявилося, що Росія не готова навіть до Мінського формату: підконтрольні Кремлю сепаратисти спочатку наполягли на перенесенні дати переговорів на 12 грудня, а потім – відмовилися і від цієї дати, аргументуючи свою позицію небажанням Києва попередньо узгодити із ними порядок денний (фактично бойовики вимагали від України попередньо погодитися на відновлення фінансування окупованих територій).

Спільна заява представників контактної групи від України, Росії та ОБСЄ з критикою на адресу сепаратистів за зрив Мінських консультацій[1] не повинна вводити в оману – бойовики не пішли би на такий крок всупереч волі Кремля, від якого вони на 100% залежать у постачанні озброєнь. Після рішення Києва припинити фінансування окупованих територій Москва опинилася в патовій ситуації: утримувати зруйнований нею ж Донбас вона не планувала – це мало лягти непосильним тягарем на українську економіку. Тим більше, що майже дворазове падіння цін на нафту і економічні санкції вже призвели до обвалу рубля, і Донбас Росії просто не по кишені. Звідси – зміна риторики президента Путіна і його міністра Лаврова, які раптом «згадали» на словах, що Донбас – українська територія[2].

Втім, ослаблення переговорних позицій Москви зовсім не означає, що Кремль готовий піти на деескалацію. Західні політики й експерти з числа «Putinversteher» хибно вважають, що Володимир Путін шукає, як вийти із ситуації із збереженням обличчя – його іміджу в Росії ніщо не загрожує, бо громадяни останньої живуть у паралельній реальності, де навіть падіння рубля і санкції подаються ЗМІ як перемога мудрого вождя. Путін бачить лише два варіанти розвитку подій: або повна капітуляція України (і Заходу), або нарощування агресії. Тож немає нічого дивного у зростанні кількості псевдо-гуманітарних конвоїв, які постачають сепаратистам зброю, «добровольців» і провіант. Зменшення кількості обстрілів українських позицій може бути пов’язане із перегрупуванням сил сепаратистів, які не припиняють заявляти, що націлені на завоювання всього Донбасу[3].

Путін вирішив, що йому потрібна війна, адже на неї можна списати і диктатуру, і політичні переслідування залишків опозиції, і економічні негаразди. Тож РФ свідомо йде на загострення, заявляючи про право розмістити ядерну зброю в Криму і створюючи загрози цивільній авіації країн НАТО та ЄС польотами російських військових літаків із вимкненими транспондерами. Підривання устоїв Ради Безпеки ООН та ОБСЄ також входить до путінського плану з дестабілізації світового порядку. Звідси – блокування Росією розширення роботи місії ОБСЄ до рівня, який дав би їй можливість повноцінно виконувати свої функції, зокрема, контролювати українсько-російський кордон.

На засіданні Ради міністрів ОБСЄ 4-5 грудня 2014 р. в Базелі (Швейцарія) питання російської агресії проти України було одним із головних, втім, жодних рішень, які могли би посилити роль ОБСЄ в розв’язанні конфлікту прийнято не було – з огляду на позицію делегації РФ. Станом на сьогодні місія ОБСЄ моніторить лише невелику частину українсько-російського кордону, проте навіть там фіксує постійне переміщення військових і техніки. Втім, ні ці факти, ні фіксація місією ОБСЄ постійних обстрілів сепаратистами українських позицій – не мають жодних наслідків для країни-агресора, яка може заблокувати будь-яке рішення цієї організації. Міністр закордонних справ України Павло Клімкін на засіданні Ради міністрів ОБСЄ попередив: «ОБСЄ повинна діяти рішучіше, інакше піде у небуття – як організація, що не відповідає викликам часу».[4] Нагадаємо, що наступного року в ОБСЄ головуватиме проросійська Сербія, тож навряд чи варто очікувати від цієї організації якихось рішучих дій на захист цілей, заради яких вона була створена.

Не краща ситуація і з Радою Безпеки ООН: дії її постійного члена РФ чітко підпадають під визначення агресії відповідно до пунктів а), b), c), d), e) і g) статті 3 додатка до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX).[5] Президент України Петро Порошенко констатував «неефективність післявоєнної системи глобальної безпеки, зокрема Ради безпеки ООН» в умовах, коли «один із постійних членів, який має право вето, веде себе як агресор».[6] Виходом могло би стало рішення про позбавлення права вето постійного члена Радбеза ООН, проте такий розвиток подій є наразі практично неможливим.

Україна подає позов до Міжнародного суду ООН проти Росії за порушення Конвенції про боротьбу з тероризмом. Втім, навряд чи позов має перспективу, адже навіть сама Україна юридично не визнала «ДНР» та «ЛНР» терористичними організаціями. Більше шансів виграти позови України до Росії в Європейському суді з прав людини, хоча можна передбачити, що Москва відмовиться сплачувати нанесені нею багатомільярдні збитки. І все ж таки Києву доцільно продовжувати працювати над судовими позовами проти Росії, адже важливим буде вже сам факт юридичного визнання вини останньої. Крім того, в разі несплати Росією штрафів, її майно за кордоном перебуватиме під загрозою затримання, а борг РФ перед Україною може стати елементом переговорів щодо українських платежів за російський газ.

Економічні санкції, обвал цін на нафту і рішення Києва призупинити фінансування окупованих територій ослаблюють зовнішньополітичні позиції Росії. Втім, не полишаючи надій на дипломатичне вирішення конфлікту, Україні, ЄС і США потрібно чітко усвідомлювати, що Путін налаштований на ескалацію. Лише підвищення військової, економічної, політичної, інформаційної готовності Західної цивілізації дати відсіч імовірному розширенню російської агресії може змусити Кремль відмовитися від планів повернути світовий порядок до часів територіального зростання імперій.