РОСІЯ ПРОДОВЖУЄ ЗВУЖУВАТИ ВІКНО МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ ВИХОДУ ІЗ СТВОРЕНОЇ НЕЮ САМОЮ КРИЗИ

«Холодний душ», влаштований В.Путіну на саміті G-20, чітко показав російському президенту, що він втратив довіру світового співтовариства, і його політика веде Росію до ізоляції. Ще чіткішими сигналами для Кремля стали відмова ОПЕК знизити видобуток нафти і падіння цін на неї нижче $70 за барель, а також стрімке знецінення російського рубля, який втратив за рік половину своєї вартості. Москва була змушена офіційно відмовитися від ідеї будівництва «Південного потоку», відкласти реалізацію проектів «Роскосмосу», прийняти рішення про необхідність продажу 19,5% «Роснефти».

Отже, сумнівів у тому, що справи йдуть негаразд, у В.Путіна бути не може. Тим красномовнішою є його відмова змінювати обраний курсу, і тим очевиднішою є свідоме провокування нарощування протистояння. Замість того, щоб скористатися нагодою відвертого спілкування із А.Меркель в Австралії, В.Путін спробував за кілька днів потому «домовитися» у Москві із її міністром Ф.Штайнмаєром. Замість конструктивної позиції, яка гарантувала би зняття західних санкцій і зупинила падіння російської економіки, В.Путін підписав невигідний контракт із Пекіном і газовими знижками намагається умовити Анкару на будівництво нового газопроводу, щоб потім добудувати його до Греції, очевидно, намагаючись таким чином компенсувати провал із «Південним потоком».

Стає очевидним, В.Путін не планує примирення із Заходом. Імовірно, основними причинами такої його поведінки є:

1) прагнення пожиттєвої влади, що неможливо без самоізоляції РФ від Заходу (В.Путін краще за інших знає, що тимчасове зростання добробуту росіян трималося на захмарних цінах на нафту й газ, які неминуче мали обвалитися внаслідок сланцевої революції в США);

2) сподівання, що низка ініційованих Москвою локальних війн обвалить існуючу міжнародно-правову і безпекову систему, спровокує ланцюгову реакцію і цей хаос дасть Росії нагоду взяти реванш за поразку 1991 року.

Саме тому Росія не планує припиняти дестабілізацію України, як і не планує обмежуватися війною лише в Україні. Очікуване розширення російської військової присутності в Білорусі дасть можливість загрожувати наступом Києву, а також вдарити по Литві і Польщі, «пробиваючи» коридор до Калінінградської області (приводом може стати що завгодно – від «народних повстань» до імітації польського чи литовського вторгнення в цей російський анклав). Підписання 24 листопада 2014 р. угоди між Росією та самопроголошеною Абхазією, що передбачає створення об'єднаних збройних сил, імовірно свідчить про намір ескалації конфлікту на кордоні із Грузією із подальшою повною її окупацією «абхазькими» військами.

Заклики Москви до Києва сісти за стіл переговорів із лідерами самопроголошених ДНР/ЛНР – очевидне затягування часу і спроба перекласти на Київ фінансування окупованих Росією територій (хоча Київ і так продовжує безкоштовно постачати їм електроенергію і газ). Справжні цілі Кремля видають заяви донецьких сепаратистів про намір взяти під контроль територією всієї Донецької та Луганської областей,[1] а також їх заклики до Ради Безпеки ООН прийняти рішення про введення на Донбас російських «миротворців».[2] Росія не припиняє постачати на Донбас важку зброю і «добровольців», готуючись до реалізації планів захопити весь Донбас і сухопутний коридор до Криму.

Тільки досягнення Україною рівня військової готовності й оборони, який переконає Росію у неможливості поновлення наступу без значних втрат, може змусити Москву відмовитися від розширення агресії. Втім, і за такого розвитку подій не варто очікувати від Кремля конструктивних мирних пропозицій. Найбільш імовірно, що в разі неможливості успішного наступу Москва спробує «заморозити конфлікт» і домовитися із Києвом про технічні питання, необхідні для виживання анексованого Криму і самопроголошених ДНР/ЛНР. Переважно йтиметься про транзит, постачання енергоносіїв, продуктів харчування і води (в Крим). Київ має бути готовим до такої постановки питання, маючи свою позицію і вагомі аргументи.

Та найважливіше – донести до лідерів провідних держав та міжнародних організацій, що всім разом потрібно шукати вирішення не штучної «української кризи», а реальної «російської проблеми», яка стрімко наближує світ до Третьої Світової війни, у хаосі якої Кремль сподівається повернути втрачені «колонії» і втрачений вплив.