Що означає для України російсько-турецький геополітичний союз?

Туреччина в чергове знаходиться на перших шпальтах новин. На початку грудня парламент Туреччини затвердив Закон щодо ратифікації угоди з РФ щодо «Турецького потоку»[1].  6 грудня президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган підписав Закон про ратифікацію. Нагадаємо, що відповідно до угоди, сторони планують збудувати дві гілки магістрального проводу по дну Чорного моря. Перша здійснюватиме поставки газу на ринок Туреччини, друга – до Європи. Заявляється, що газопровід почнуть будувати в другій половині 2017 року, а здати в експлуатацію обидві гілки планують в 2019 році. Хоча між Росією та Туреччиною продовжують існувати суперечності в інтересах, в першу чергу стосовно майбутнього режиму Асада, підписання згаданого договору є одним з найбільш відчутних результатів різкого зближення між Анкарою та Москвою, яке відбулось після невдалої спроби державного перевороту в Туреччині влітку цього року.

Даний проект має важливе стратегічне значення для двох сторін. Цей газопровід дасть змогу Росії постачати газ в обхід України. Туреччині цей газопровід дасть змогу зменшити долю іранського газу на власному ринку, яка складає близько 70% відсотків[2]. Тим не менш, між РФ та Туреччиною все ще існують розбіжності в інтересах. Анкара намагається отримати знижку на газ. Крім того, між сторонами продовжують існувати ряд торгівельних санкцій, які були прийняті після збиття російського винищувача над територією Туреччини. Це, в першу чергу, стосується заборони на імпорт агропродукції з Туреччини, яка до сих пір існує в Росії. 

Покращення двосторонніх відносин між Туреччиною та Росією має чіткий регіональний прояв. 16 грудня Володимир Путін на зустрічі з прем’єр-міністром Японії Шиндзо Абе запропонував створити для  учасників сирійського конфлікту переговорний майданчик у Астані. Путін заявив, що такий крок був погоджений з президентом Туреччини Ердоганом, і якщо сторони погодяться на це, то він звернеться з відповідним проханнями до президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва.[3] Путін також запропонував ввести  режим припинення вогню на території всієї Сирії задля початку переговорів[4].

Очевидно, що РФ перехопила військову ініціативу в сирійському конфлікті і тепер намагається використати стратегічну перевагу, для створення альтернативного майданчику та контролю за динамікою переговорів. Позиція Туреччини щодо конфлікту в Сирії суттєво трансформувалась в останні місяці. В рамках операції «Щит Євфрату», очікується, що частина підрозділів повстанців, яких підтримує Туреччина, будуть передислоковані задля безпеки в 90-кілометровій зоні на півночі Сирії[5]. Бійці приєднаються до Туреччини задля того, щоб відбити місто аль-Баб у Ісламської держави, що за 40 кілометрів на північний-схід від Алеппо.

Однією з причин «розвороту» Туреччини в сирійському питанні є довгострокове незадоволення, яке викликає у Анкари політика Вашингтону на Близькому Сході. Очевидно, Білий дім вирішив залишити без відповіді військове посилення Росії в Сирії, та сконцентруватись головним чином на боротьбі з Ісламською державою. В рамках реалізації цього плану керівництво США зробило ставку на курдські формування народної самооборони. США озброює Підрозділи народної самооборони (YPG), яка має зв’язки з Робітничою партією Курдистану, яку як Туреччина так і США визнають терористичною організацією.

США також надають військову підтримку Демократичним силам Сирії, які об’єднані навколо підрозділів Курдської народної самооборони та різних арабських опозиційних груп. 9 грудня Барак Обама прийняв рішення послабити ряд заборон, які встановлені законом про контроль за експортом зброї. Прогнозують, що цей крок був зроблений для того, щоб дати можливість Обамі санкціонувати поставки озброєння Демократичним силам Сирії, які в даний момент готуються відбити в Ісламської держави місто Ракку[6]. Підтримка Демократичних сил Сирії є стратегічно важливим кроком для США, оскільки всі інші союзні угрупування зазнали краху. Підтримка американцями адміністрації в Рохаві є причиною напруженості у відносинах між Туреччиною та США.

Нещодавні події на Близькому Сході свідчать про початок тектонічних змін. Туреччина все далі відходить від курсу на європейську інтеграцію. Реалізація будівництва газопроводу «Турецький потік» може позитивно вплинути на економіку Туреччини, яка зараз перебуває в стані стагнації, та зменшити залежність Анкари від поставок енергоресурсів з Ірану. Останні військові перемоги урядових військ під Алеппо та перші коментарі Путіна про можливі переговори в Астані свідчать про можливість підписання миру між одними з головних учасників конфлікту – Росією, Туреччиною та Іраном. Але за такого розвитку подій, від урегулювання може бути успішно усунуто США та ЄС. Реакція європейських держав останніми тижнями є відверто пасивною. Що стосується Вашингтону, то останній фактично доклав свою руку до того, щоб зміни в регіоні набрали таких обертів – ставка на курдську самооборону в боротьбі з Ісламською державою зіграло з США злий жарт. На сьогоднішній момент, стратегічні інтереси Туреччини значно ближчі до інтересів РФ, чим і користується Путін у веденні своєї сирійської політики, яка починає приносити йому перші плоди.