УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НА 51-Й МЮНХЕНСЬКІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ З ПИТАНЬ БЕЗПЕКИ 

Російсько-український конфлікт став основною темою 51-ї Мюнхенській конференції з питань безпеки, що пройшла 6-8 лютого 2015 р., зібравши близько 400 відомих політиків та бізнесменів, серед яких два десятки глав держав та урядів і більше півсотні міністрів закордонних справ та оборони. Про російську агресію говорили і у виступах з трибуни, і під час неформальних зустрічей, обговорюючи як можливі шляхи допомоги Україні, так і необхідні кроки для зміцнення безпеки країн Європи від загрози поширення «гібридної» агресії.

Особливості цьогорічній конференції додавав той факт, що вона відбувалася паралельно із активізацією мирних переговорів у «норманському форматі». Напередодні приїзду до Мюнхена лідери України та Німеччини провели тривалі переговори у Києві за участі президента Франції, після чого Ангела Меркель і Франсуа Олланд мали довгу зустріч із Володимиром Путіним в Москві.

У цьому контексті позиції «нормандських» переговірників навряд чи посилювала відсутність єдності, продемонстрована західними політиками в Мюнхені стосовно питання надання Україні озброєнь. Частина політиків підтримали висловлений у виступі Петра Порошенка заклик допомогти Україні оборонним озброєнням. Серед прихильників надання зброї України були сенатор Джон Маккейн, головнокомандувач збройних сил НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав, голова Мюнхенської конференції Вольфганг Ішингер, лідери країн Балтії та Польщі. Натомість Ангела Меркель вкотре заявила, що «не вірить, що в Україну можна поставити стільки зброї, що це злякає Росію».[1] Президент Європарламенту Мартін Шульц навіть констатував, що «ЄС більше розділений, аніж об’єднаний у час, коли єдність якраз найбільш потрібна».[2]

Не відзначалася чіткістю висловлена в Мюнхені позиція США щодо питання постачання Україні озброєнь: з одного боку, віце-президент США Джо Байден пообіцяв «продовжувати надавати Україні допомогу в сфері безпеки, надавати можливість Україні захистити себе», а з іншого боку – заявив, що «не вірить, що є військове вирішення ситуації в Україні».[3]

Чи варто було демонструвати таку неузгодженість позицій у присутності російської делегації та ще й під час проведення складних переговорів у «норманському» форматі – питання риторичне. Як і питання, чиї переговорні позиції посилила публічна відмова Берліна від ідеї надати зброю Києву, що багаторазово збільшило би для Москви ціну її агресії та зробило би неможливим надалі приховувати участь регулярних російських військ у конфлікті.

Не дивно, що у своєму виступі голова МЗС Росії Сергій Лавров порадив Києву не надто розраховувати на допомогу Заходу, нагадавши, як той свого часу не допоміг Грузії: «Мені здається, що підтримка паморочить голову деяким, така само, як вона в 2008 р. запаморочила голову пану Саакашвілі».[4] Лавров назвав обнадійливим сигналом (очевидно, для Кремля) «посилення в Європі опозиції» до намірів постачати Україні озброєння. І хоча Мюнхенський зал зустрічав усмішками виступ Лаврова, слід пам’ятати, що півтора роки тому такими ж усмішками зустрічала публіка заяви радника російського президента Сергія Глазьєва на зустрічі 10-ї Ялтинської європейської стратегії, який пророкував провал підписання Угоди про асоціацію на Вільнюському саміті. Як показав час, тоді Росія свого добилася, і під час Вільнюса сміялися вже лише у Кремлі.

Мюнхенська конференція показала, що Захід досі не до кінця усвідомив всіх змін, що відбулися в політиці Росії, а також масштабів загроз, які у зв’язку із цим нависли над Європою. Країни ЄС і США досі намагаються знайти дипломатичний рецепт захисту діючого міжнародного порядку, не вступаючи в конфронтацією із країною, яка нищить цей порядок танками і артилерією, розв’язавши вже другу війну в Європі впродовж останніх шести років. Публічні дискусії щодо того, чи потрібно надавати жертві агресії зброю для самозахисту, вселяють Кремлю впевненість у безкарності, а посмішки під час виступу російського міністра – дають Москві надії, що до серйозної реакції Захід ще не готовий. Хто вчить історію, той знає, що Росія завжди розуміла і поважала лише аргумент сили, і чим швидше Захід продемонструє готовність застосовувати цей аргумент, тим більше шансів уникнути великої війни.