АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ПРО ФОРМАЛЬНІ СТОСУНКИ І СТРАТЕГІЧНІ ПРОРАХУНКИ У ВІДНОСИНАХ З НАТО

Відмовившись від курсу на євроатлантичну інтеграцію, Україна, усе ж, продовжує співпрацювати з НАТО «на всіх фронтах», проводить активні консультації й, щонайголовніше, залучається підтримкою Альянсу під час розробки й формування своєї зовнішньої політики. Маючи Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року, наразі влада намагається узгодити так би мовити «весь комплекс» законодавчих актів із формування зовнішньополітичного курсу – схвалити нову Воєнну доктрину та Стратегію національної безпеки нашої держави. Саме проекти цих двох документів і були представлені на розгляд держав-членів НАТО під час ІХ Засідання високого рівня Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи (СРГ ВР), яке пройшло під спільним головуванням Першого заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України Степана Гавриша та заступника (помічника) Генерального секретаря НАТО Хусейна Діріоза.

Зауважень до нових документів, нібито, не було. Навіть констатувалося, що Україна може відігравати роль не тільки контрибутора, але й гаранта регіональної безпеки. Ооднак для цього нашій державі необхідно докласти серйозних зусиль з реформування всього оборонного сектору. У цьому ключі було обговорено й хід імплементації оборонних і безпекових аспектів Річної національної програми співробітництва Україна-НАТО на 2011 рік, стан та перспективи реалізації програм практичного співробітництва, які виконуються під егідою СРГ ВР.

Проте, при такій формальній узгодженості ключових аспектів відносин України з НАТО, маємо низку стратегічних і тактичних прорахунків.

По-перше, воєнна доктрина – це концентровано викладені офіційні погляди держави на питання війни, умови переходу її до стану війни, а також способи побудови оборони. На сьогодні маємо проект Воєнної доктрини України, який було затверджено на засіданні Кабінету міністрів 13 квітня 2011 року. Проте, згідно з Указом Президента України Віктора Януковича № 1119/2010 від 10 грудня 2010 року, Воєнна доктрина повинна затверджуватися лише після ухвалення РНБО Стратегії національної безпеки України і набуття нею чинності відповідно до Указу Президента. На даний момент Стратегію не затверджено: існує лише її проект – «Україна у світі, що змінюється», включений як додаток до щорічного послання Президента Верховній Раді України від 7 квітня 2011 року.

По-друге, Віктор Янукович заявляє про те, що Україна виступатиме за повну демілітаризацію Європейського континенту. Проте світ сьогодні не стає безпечнішим, і жодна з європейських країн не збирається скорочувати армії.

По-третє, наголошується на дотриманні Україною політики позаблоковості, як важливого фактору зниження напруги військово-політичної обстановки в регіоні та інтенсифікації роботи із НАТО. Виходячи з такого розуміння позаблоковості: «Україна не вважає жодну державу (коаліцію держав) своїм воєнним противником, але вважатиме потенційним противником державу (коаліцію держав), дії або наміри якої матимуть ознаки застосування воєнної сили проти України». Виходить, що зовнішні загрози мають компенсуватися лише власними силами і можливостями. При цьому сподівання на світові організації та гарантії безпеки Будапештського меморандуму щодо ядерного роззброєння, які згадуються в доктрині, не виходять за рамки політичних побажань.

Але ж, згідно з «Концепцією подальшого реформування ЗСУ на період до 2015 року», чисельність військ буде скорочена: сухопутних – з 73 тис. осіб до 57,2 тис.; повітряних – з 46 тис. до 42,5 тис.; військово-морських – з 15 тис. до 14 тис. осіб. Для прикладу, нейтральний Туркменістан з населенням у 10 разів меншим за Україну (близько 4,9 млн. осіб) має лише вдвічі меншу призовну армію (100 тис.) і витрачає на оборону 3,4 % ВВП. Крім того, порівняно з більшістю держав світу, котрі вже давно мають на озброєнні зброю шостого покоління, Україна в її нинішньому стані готова лишень до війни четвертого покоління. Більш того, залишається відкритим  питання участі нашої держави у безпекових механізмах ЄС, ОБСЄ, СНД чи навіть ОДКБ. Чи позаблоковий статус автоматично не суперечить такій політиці?

По-четверте, нонсенс – декларувати, що збройна агресія, в результаті якої виникне локальна або регіональна війна проти України, враховуючи тенденції й умови розвитку військово-політичної обстановки, в середньостроковій перспективі є маловірогідною. Якщо ж влада визнає військовий конфлікт неминучим, то Україна «демонструватиме власну обороноздатність, готовність і рішучість відбити агресію, здатність нанести потенційному агресорові неприйнятні втрати». Крім того, уряд звернеться до РБ ООН чи «впливових держав».

Справді, не маючи власної боєздатної армії, озброєнь і ресурсів, єдине, що залишається Україні, – скаржитися «старшим друзям». Проте та ж СНБ визначає, що ключовим завданням України є пошук балансу в трикутнику її стратегічних партнерів: США, Європейського Союзу і Російської Федерації. Водночас, зовнішньою загрозою в перспективі може вважатися нарощування ядерного потенціалу РФ, відновлення інтенсивного розвитку подій у зоні заморожених конфліктів, які перебувають у межах територіальних національних інтересів, чи ситуація в зоні усього Чорноморського регіону, за який сьогодні змагаються не тільки в економічному, але й у військовому сенсі. Виходить, що, розуміючи наявні загрози, зокрема й з боку РФ, Україна свідомо «затискає» себе поміж Сходом і Заходом, та ще й без наявності ресурсів?

По-п’яте, як стверджується у Воєнній доктрині, крім проявів сепаратизму всередині країни, внутрішньою загрозою буде вважатися «втручання у внутрішні справи, здійснюване за допомогою інформаційного впливу, економічного тиску, фінансової та моральної підтримки окремих політичних сил, неурядових організацій з метою дискредитації державної влади перед суспільством і міжнародним співтовариством», а також «виникнення міжнаціональних чи міжконфесійних зіткнень, блокування або захоплення особливо важливих об’єктів або території, дезорганізація діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування». Ці положення взагалі не стосуються військової доктрини та загроз військового характеру, а належать до компетенції служб безпеки. А якщо вже й розгледіти у таких акціях військові загрози, то чи не нагадує це жорсткий авторитарний контроль, який на сьогодні спостерігаємо в Росії, або ж відкриту боротьбу з опозицією?

По суті, нині вимальовується складна і парадоксальна ситуація, коли нова доктрина, фіксуючи позаблоковий статус, значно збільшує вимоги до боєздатності ЗСУ, однак не передбачає цього фінансово. Тож наша держава залишається сам-на-сам із проблемою забезпечення власної безпеки, балансуючи між НАТО й РФ. І якщо остання виступить загрозою нашій країні (що видається можливим і сьогодні), Альянс влаштує позиція «без зобов’язань», адже, маючи виключно прагматичні відносини з Україною, ця організація не ризикує нічим. Тим більше – не надає Україні жодних гарантій.