АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ:
ПІДСУМКИ ЧИКАЗЬКОГО САМІТУ НАТО: НОВА ХВИЛЯ РОЗШИРЕННЯ АЛЬЯНСУ ВІДБУДЕТЬСЯ У 2014 РОЦІ, В ЯКІЙ УКРАЇНА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ЗА БОРТОМ СИСТЕМИ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Беручи до уваги обраний Україною курс на позаблоковість та її неучасть у жодних військових формуваннях, теоретично можна було б припустити, що й взаємини офіційного Києва з НАТО мали б бути зведені до мінімуму. Проте низка суб’єктивних/об’єктивних обставин, поєднаних із важливістю визначення української позиції на міжнародній арені, залишає вітчизняному керівництву все менше і менше можливостей для балансування на межі Схід – Захід. Тим більше, що наразі обидва «полюси» зовнішньої політики України вимагають від неї активної функціональної діяльності.
Третій прихід на російський президентський олімп В.Путіна у поєднанні із тиском європейського співтовариства поставили українське керівництво перед необхідністю чітко визначитися із власним політичним майбутнім, а відтак – і вирішити, яких цінностей і в якій мірі дотримуватися. Відповідно, рішення звернутися до третього, політично нейтрального партнера, котрий виходив би із суто прагматичного інтересу взаємодії з Україною, змусило Київ вкотре шукати підтримки в НАТО (від взаємодії з якою влада, по суті, офіційно відмовилась, проголосивши так званий «позаблоковий статус» ще 2010 року).
Однак, наслідки ювілейного XXV саміту НАТО в Чикаго (20-21 травня 2012 року) довели безпрецедентність українського становища: привітавши «готовність України до продовження політичного діалогу та взаємодії» та високо оцінивши внесок нашої держави в операції під керівництвом Альянсу, у фінальній Декларації Саміту, НАТО висловила «стурбованість правосуддям в Україні», кваліфікованим як «вибіркове». Це означає, що Північноатлантичний альянс закликав владу держави «до усунення недоліків у системі судочинства» та «забезпечення вільних і справедливих парламентських виборів цієї осені». Тож недивно, що Україна, котра раніше завше вважалася одним із основних партнерів організації, під час Саміту була представлена лише на зустрічі глав держав та урядів країн-учасниць Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ) в Афганістані.
Послідовно підтримуючи реалізацію Лісабонської стратегії НАТО, яка передбачає поетапне завершення спільної військової операції в Афганістані до кінця 2014 року, наша держава схвально сприйняла рішення Альянсу щодо виведення військових формувань із території цієї країни до 31 грудня 2014 року. Крім того, на відміну від керівництва Франції, Канади чи Австралії, котрі заявляють про дострокову передислокацію військових формувань своїх країн на батьківщину ще до завершення відведеного терміну, Президент України Віктор Янукович заявив про цілковиту підтримку «продовження тісної співпраці з Афганістаном у рамках політики довготривалого партнерства на 2015-2024 роки та на подальшу перспективу», що передбачено новим Стратегічним планом НАТО щодо Афганістану.
Відповідно, прагнемо, по-перше, не опинитися у цілковитій ізоляції, зважаючи на ситуацію, що склалася із правами людини та системою правосуддя в Україні.
По-друге, напрацювати вигідні для держави зв’язки і налагодити, по суті, безкоштовне підвищення кваліфікації представників власних Збройних Сил. Адже окрім поповнення українського персоналу інструкторами армійської авіації в серпні 2012 року, Україна готова продовжити співпрацю щодо використання нашої стратегічної транспортної авіації згідно з Меморандумом між Урядом України та командуванням НАТО в контексті завершення військової операції в Афганістані та співпрацювати в рамках Проекту підготовки фахівців з Афганістану та країн Центральної Азії, які спеціалізуються на боротьбі із нелегальним обігом наркотиків. Також було підтверджено готовність України приєднатися до датської ініціативи «Коаліція відданих контрибуторів» та зобов’язання і надалі надавати транзитний коридор для доставки необхідних для МССБ вантажів. Останній хід, зважаючи на перекриття транспортних коридорів Пакистаном, є доволі продуманим: спостерігаючи за пошуком НАТО альтернативних шляхів доставки вантажів (наприклад, підписання угоди про транзит наземних вантажів із Киргизстаном), Україна цілковито може розраховувати на схвальне вирішення питання та, як наслідок, нарощування співпраці з Альянсом.
Аналізуючи двосторонні зустрічі, проведені В.Януковичем у рамках Саміту, можна припустити, що їхня значимість не поступалася самому зібранню, адже формат «віч-на-віч», а також обмежене коло візаві визначалося суто на основі прагматичного взаємовигідного інтересу. Так, зустріч із президентом Республіки Польща Броніславом Коморовським найімовірніше стосувалася майбутнього Чемпіонату Європи з футболу та просування українських позицій на європейському терені у світлі не надто позитивного ставлення до офіційного Києва з боку німецького та французького політикумів, імовірного «бойкоту» «Євро – 2012», а також відмови лідерів більшості європейських держав від участі у Саміті ЦЄІ, що мав відбутися за українського головування на початку травня 2012 року в Ялті. Перемовини Віктора Януковича з президентами Румунії та Туреччини – Траяном Бесеску й Абдуллахом Гюлем, – швидше за все, стосувалися майбутнього розміщення натовської системи ПРО на території даних держав. Адже їхня безпосередня територіальна близькість до українських кордонів робить можливою як подальшу співпрацю у цьому напрямі, так і ставить Україну під перехресний вогонь суперечностей Альянсу з Росією.
Переговори з президентом Афганістану Хамідом Карзаєм, певно, були «найбільш значущими» для Києва. Адже завдяки доступу Кабула до 4,1 млрд. дол. США, які щорічно направлятимуться світовим співтовариством на відновлення країни, наша держава зможе отримати у цьому регіоні нові, вигідні для себе контракти. Відтак, президенти України та Афганістану домовилися про створення спільної міжурядової комісії з питань торгово-економічного співробітництва, котра має в майбутньому розробити широкий спектр положень щодо будівництва різних об’єктів транспортної та енергетичної інфраструктури в Афганістані, а також ремонту військової техніки часів СРСР. До речі, перед завершенням Саміту український уряд схвалив проект президентського указу, згідно з яким офіційний Київ також надасть Кабулу гуманітарну допомогу в розмірі 1,5 млн. дол. США. Кошти частинами (по 500 тис. дол) перераховуватимуться на потреби афганського уряду в період з 2015 по 2017 роки.
Однак, найактуальнішими наразі виявилися зустрічі В.Януковича з лідерами країн, які мають потенційні можливості для диверсифікації вітчизняного ринку енергоносіїв та налагодження власного видобутку вуглеводнів із метою зменшення енергозалежності нашої країни від північної сусідки. Тож, окрім традиційних перемовин із лідером Азербайджану, Віктор Янукович провів зустрічі із президентом компанії «ExxonMobil Exploration» Стівеном Грінлі та віце-президентом компанії «Chevron» із питань розвідки і видобутку нафти і газу в Європі, Євразії та країнах Близького Сходу Ієном Макдоналдом. Як відомо, 14 травня 2012 року Кабінет Міністрів України оголосив результати роботи Міжвідомчої комісії із визначення компаній-переможців, що видобуватимуть вуглеводні в межах Олеської (Львівська та Івано-Франківська області) та Юзівської (Харківська та Донецька області) газоносних ділянок. Переможцем конкурсу на розробку Олеської ділянки (ресурс якої оцінюється в 2,98 трлн. куб. м газу) стала компанія «Chevron». Можливо, Україні таки вдасться налагодити співпрацю в цьому руслі, однак і надалі основною умовою виступатимуть, усе ж, не переговори чи владні домовленості, а створення на території держави сприятливих умов для належного бізнес-клімату в залученні прозорих іноземних інвестицій.
Ще одна важлива тема, котра активно обговорювалася на Саміті НАТО, – розміщення системи ПРО в Європі, яка відтепер переходить у стадію «проміжної готовності». Це означає, що в Середземному морі розміщуватимуться американські військові кораблі, озброєні ракетами-перехоплювачами, а в Туреччині почне діяти радарна установка. Загалом, у першій фазі проекту візьмуть участь Польща, Румунія, Іспанія, Нідерланди, Туреччина та Чехія. Зрозуміло, що у даному випадку країни-члени НАТО не уникнуть жорсткої реакції з боку РФ. Остання вимагає від Альянсу юридичних гарантій ненаправлення елементів ПРО проти російських ракетно-ядерних сил. Однак, за результатами Саміту, його учасники спромоглися схвалити лише політичну заяву, підтвердивши, що протиракетна оборона НАТО не спрямована проти Росії і не підриватиме її стратегічні сили стримування. Таким чином, Північноатлантичний альянс надає лише політичні гарантії того, що система ПРО не підриватиме російську безпеку, а відтак – не можна сподіватися й на вирішення цього питання, куди, безперечно, буде втягнуто й Україну відповідно до російських стратегічних інтересів.
Єдине, що вже точно не стосуватиметься нашої держави, – вступ до лав Альянсу на правах країни-члена. Хоча, згідно Вашингтонського договору, «двері НАТО залишатимуться відчиненими для всіх європейських демократій», наразі підтримку своїх інтеграційних зусиль зі вступу до НАТО отримали лише Грузія, Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, а в майбутньому «зелене світло», певно, заблимає й для Сербії. Очевидно, що нова хвиля вступу цих країн-аспірантів до НАТО, згідно із зобов’язаннями Бухарестського саміту, відбудеться у 2014 році.
Грузія, котра до Бухарестського саміту НАТО 2008 року мала у цьому ключі рівні з Україною шанси, отримала не лише своєрідне підтвердження набуття перспективи членства в Альянсі, а й гарантію захисту своїх територіальної цілісності і суверенітету. Адже, на думку НАТО, 2008 року влада цієї країни не вдавалася до насильства щодо Абхазії та Південної Осетії, які підтримує Росія, та сприяла проведенню в країні демократичних реформ. Відповідно, навіть наявність територіальних суперечок не стає на заваді приєднанню країни до Організації. Та й у випадку із Грецією та Туреччиною таких перепон свого часу також не існувало. Тобто, за наявності владного бажання та спрямування зовнішньої політики країни у правильне русло, українські високопосадовці також «не мали б розв’язувати жодних прикордонних проблем».
Та сьогодні маємо вдовольнятися статусом країни-контрибутора безпеки в Афганістані, не маючи жодних привілеїв чи переваг, котрі давала Україні хоча б Хартія про особливе партнерство 1997 року. Точніше, цим становищем Києва може більше вдовольнитися НАТО, не будучи вимушеною надавати нашій країні якихось гарантій її безпеки чи якимось чином відповідаючи за її стабільність. Отже, наразі спостерігаємо не лише європейське, а й євроатлантичне відсторонення провідних акторів політичної арени, що, зрештою, може призвести до цілковитої ізоляції держави на міжнародному рівні і, відповідно, – повернення її до рубіжної зони російських інтересів із явним креном у східному напрямі.