САМІТИ АТЕС ТА G20 ПОКАЗАЛИ ЕФЕМЕРНІСТЬ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ СВІТОВИМ СПІВТОВАРИСТВОМ

Протягом останнього тижня лідери провідних світових держав зустрічалися двічі: на саміті Азійсько-Тихоокеанської економічної співпраці у Пекіні 10-11 листопада 2014 р., та на саміті двадцятки економічно розвинутих держав G20. Офіційний порядок денний обох заходів був зорієнтований на економіку, хоча на неформальних зустрічах однією з ключових тем була російська агресія проти України.

З одного боку, цілком логічно, що саміти АТЕС та G20 зосереджені, перш за все, на економічних питаннях. З іншого боку, цілковита відсутність українського питання в офіційній частині програм зустрічей провідних країн світу свідчить про реальний рівень пріоритетності для них цієї тематики. Адже агресія Росії проти України, що триває вже понад півроку, значною мірою впливає не лише на політичні, але і на економічні взаємовідносини. Війна в Європі підриває стабільність, а санкції суттєво впливають на економічну співпрацю і торгівлю. Якщо Захід обрав економічні санкції – головним інструментом примусу Росії до миру, то було би логічним, щоб ця тема офіційно прозвучала принаймні на саміті G20.

Втім, для українського питання знайшлося місце лише в кулуарних розмовах і двосторонніх зустрічах. Барак Обама на саміті в Пекіні більше переймався досягненням домовленостей із Китаєм про скорочення викидів парникових газів, ніж виробленням спільної позиції щодо припинення війни на Сході Європи. Схоже, ні Вашингтон, ні Пекін не усвідомлюють, як може відбитися на економіках їх країн реальна загроза переростання поки що локальної війни у велику регіональну, а можливо – і світову.

Те ж саме можна сказати і про лідерів G20, які в австралійському Брісбені домовлялися про стимулювання росту світової економіки та збереження клімату так, ніби російсько-українська війна жодним чином не позначається на цих питаннях. Геополітична короткозорість лідерів провідних держав світу становить реальну загрозу для їх власних країн та для всього світового співтовариства, адже всі обговорені в Австралії заходи зі стимулювання економіки виявляться марними, якщо підбадьорена своєю безкарністю Москва вторгнення до країн Балтії, що автоматично означатиме вступу в дію 5 статті Статуту НАТО і світову війну. І навіть якщо події розвиватимуться не так стрімко, як під час Першої та Другої Світових війн, проте наслідки можуть бути ще гіршими, адже Кремль цілком серйозно розглядає можливість застосування ядерної зброї проти без’ядерних європейських країн, сподіваючись, що Вашингтон не ризикне відповісти, адже територія США не постраждає.

Лідери світових держав також не враховують марність всіх їх заходів на захист екології в разі можливого підриву російськими диверсантами ядерних станцій в Україні (а можливо, і в інших державах Європи), що не можна виключати в разі подальшого розгортання російської «гібридної війни».

Кулуарні нагадування Барака Обами та інших світових лідерів Володимиру Путіну про обіцянки сприяти мирному врегулюванню та необхідність виконання Мінських домовленостей, як і слід було очікувати, не мали жодного впливу. На заклик канадського прем’єр-міністра вивести з України російські війська, Путін із характерним для нього цинізмом відповів, що їх там немає. Решта перемовин відбувалося приблизно в тому ж дусі. Судячи з усього, лідери цивілізованих країн і не очікували ніякого «прориву», і спілкувалися із російським лідером лише для демонстрації показної стурбованості українським питанням. Демарши на кшталт зустрічі Путіна в аеропорту нижчим за рангом чиновником чи його крайнє місце на груповому фото потішили західну пресу, проте не матимуть впливу на поведінку російського диктатора, який ще напередодні саміту висловив своє ставлення до світової громадськості, направивши до берегів Австралії чотири російських військових кораблі.

Саміти АТЕС та G20 показали Україні ефемерність її надій на значну увагу та підтримку світового співтовариства. У той же час, саміти дають можливість Києву зробити висновки щодо перспективних напрямків дипломатичної роботи з пошуку союзників для тиску на Росію. На саміті G20 Президент США Барак Обама, прем'єр-міністр Японії Сіндзо Абе та прем'єр-міністр Австралії Тоні Ебботт зробили спільну заяву про намір виступати проти «навмисної анексії Криму Росією та її дій із дестабілізації східної України»[1]. Японія та Австралія відчувають загрозу від російсько-китайської співпраці в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, а тому природно налаштовані допомагати Україні захиститися від російської агресії. Австралія цілком могла би стати партнером у військовій співпраці, а Японія – фінансово підтримати надання Україні сучасних озброєнь.

Інший важливий напрямок дипломатичної роботи – Китай, чия позиція зараз значно більше цікавить Росію, ніж позиція США. Пекін – єдиний потужний світовий гравець, який фактично підіграє Москві в її агресивній політиці, сприймаючи її як противагу США. Зрозумілим є й бажання Пекіну скористатися з ізоляції Росії, щоб укласти вигідні для Китаю економічні угоди. На саміті в Пекіні, а також кількома тижнями раніше Китай і Росія уклали багатомільярдні контракти у сфері постачання енергоносіїв на вигідних для Пекіну умовах. Проте й Москва такими  чином отримала певні гарантії захисту її економіки від впливу санкцій Заходу. Китай також не приховує намірів заповнити своїми товарами ті прогалини на російському ринку, які виникають внаслідок західних санкцій.

Київ має докласти максимум зусиль, щоб економічні успіхи Пекіну у відносинах із Москвою не реалізовувалися за рахунок безпеки й територіальної цілісності України. Китай не підтримує російську агресію відкрито, проте й не використовує своїх можливостей для сприяння вирішенню конфлікту. При цьому, китайська державна преса висловлює симпатії діям Москви, посилаючи Кремлю невірний сигнал і фактично стимулюючи його до нарощування агресії в Україні. Роль Китаю в Раді Безпеки ООН також важко назвати конструктивною.

Київ завжди підтримував територіальну цілісність Китаю (де чимало сепаратистських рухів), тож має право розраховувати на взаємність. Крім того, Україна лише за офіційною статистикою імпортувала з КНР в 2013 р. товарів на $7,90 млрд., маючи від’ємне сальдо торгівлі із Китаєм в $5,17 млрд. Також Україна – надзвичайно перспективна держава для китайських інвестицій, як точки зору сільського господарства, так і в контексті інтеграції України до економіки ЄС. Варто частіше нагадувати Пекіну про ці чинники, закликаючи не використовувати нашу державу як «розмінну монету» у трикутнику стратегічного протистояння Китай – Росія – США.