ЧЕРГОВА «НОРМАНДСЬКА» ЗУСТРІЧ: ВИКОНАННЯ МІНСЬКИХ УГОД ПЕРЕНОСИТЬСЯ НА 2016 Р., ЯК ТОГО Й ПРАГНУЛА РОСІЯ

6 листопада 2015 р. у Берліні пройшла чергова зустріч міністрів закордонних справ «Нормандської» четвірки. Судячи із підсумкової заяви Франка Штайнмаєра, а також із коментарів Сергія Лаврова та Павла Клімкіна, переговори пройшли у вигідному для Росії руслі.

Перш за все, Москві вдалося добитися «освячення» перенесення виконання Мінських угод на 2016 р., без будь-яких негативних наслідків для себе. Після зустрічі російський Міністр закордонних справ заявив, що «виконання Мінська перенесеться на наступний рік», фактично поклавши відповідальність за це на Україну, яка, мовляв, ніяк не розробить загальноприйнятний закон про місцеві вибори на Донбасі.[1] Судячи з того, що ніхто не згадав про покарання для РФ за зрив строків виконання Мінських угод, очевидно, що позицію С.Лаврова поділяють його німецький та французький колеги. Підтвердженням цього стали й слова Франка Штайнмаєра, що місцеві вибори на окупованій території Донбасу «можуть відбутися у 2016 році після того, як цього захочуть як Київ, так і сепаратисти».[2] Отже, в уявленні Ф.Штайнмаєра проблема не в принциповій неможливості провести чесні вибори в присутності російських військ і в атмосфері стрілянини, яку щодня влаштовують керовані Кремлем сепаратисти, а у відсутності «бажання» Києва проводити вибори.

Із заяви Ф.Штайнмаєра стає очевидним, що розробленням деталей виборів продовжує займатися П’єр Морель, група якого зараз уточнює п’ять питань: можливість голосувати переміщених осіб; можливість балотуватися на виборах; роль ЗМІ; контроль над виборчими комісіями; моніторинг на виборах.[3] Лідери сепаратистів вже дали публічні відповіді на ключові з цих питань: балотуватися будуть лише ті, хто проживав на окупованих територіях впродовж останніх 10 р., включаючи останній рік[4] (тобто при окупації); працювати в регіоні будуть тільки «правдиві» ЗМІ (читай – російські та сепаратистські).[5] За обставин, коли проукраїнські кандидати навіть не матимуть можливості балотуватися, втрачають будь-який сенс і питання, хто голосуватиме і хто спостерігатиме за виборами.

Решта питань, які обговорювали під час Берлінської зустрічі, також мали небагато сенсу в плані практичної реалізації. Приміром, міністри засудили відсутність доступу до окупованих територій міжнародних гуманітарних організацій. Але ж ні для кого не секрет, хто насправді вирішує такі питання, тож замість «засудження» берлінський і французький міністри могли би просто звернутися з відповідною апеляцією до свого російського колеги. Обговорення подальшого відведення озброєння, розмінування територій і відновлення інфраструктури в той час, як проросійські бойовики нарощують обстріли, також виглядає, принаймні, передчасним. При цьому, пропозиція Павла Клімкіна про створення додаткових баз для місії ОБСЄ на Донбасі, що реально сприяло би верифікації виконання прийнятих раніше рішень,[6] не потрапила до підсумкової заяви Франка Штайнмаєра, з чого можна зробити висновок, що ця позиція схвалена не була.

Не дивно, що, на відміну від сповненого оптимізму німецького колеги, український міністр вважає, що «зараз весь Мінський процес, особливо відведення зброї, перебуває під загрозою».[7] Справедливість слів П.Клімкіна підтверджують факти постійного зростання кількості обстрілів і нові спроби сепаратистів переходити в наступ, внаслідок чого за один тільки день 13 листопада загинуло 5 українських солдат.[8]

Позиція «нормандських» партнерів щодо «успіхів» у виконанні Мінських угод контрастує із позицією Вашингтону. Постійний представник США при ОБСЄ Даніель Байєр заявив, що «Росія і підтримувані нею сепаратисти» мають «взяти на себе зобов'язання за пропозиціями України про проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей», давши зрозуміти, що Вашингтон покладає провину за зрив строків виконання Мінських угод саме на РФ.[9]

Криза з біженцями, бізнесові інтереси, зростання терористичної загрози в Європі (що підтвердили теракти в Парижі 13 листопада) – всі ці чинники сковують волю європейських партнерів, і вони виявляють все більше схильності йти на зустріч вимогам Кремля, сподіваючись, що це допоможе їм у вирішенні проблем, значна частин яких і продукується діями Росії. За таких обставин Києву стає все складніше сподіватися на «Нормандський» формат, і все нагальніше постає потреба створення нової міжнародної платформи для пошуку шляхів вирішення конфлікту. Тільки цього разу ініціатором створення переговорного формату, а також розроблення реалістичного мирного плану має бути найбільш зацікавлена сторона – сама Україна.