АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ:
ЩО МОЖЕ ОЧІКУВАТИ УКРАЇНА ВІД ЧИКАЗЬКОГО САМІТУ НАТО
Чиказький саміт НАТО є достатньо символічною для Альянсу подією. По-перше, набуває реальних обрисів програма протиракетної оборони, як оборона складова блоку НАТО яка дістала назву Євро-ПРО.
Оскільки в НАТО досягнуто компромісу щодо основних параметрів розміщення компонентів цього комплексу, імовірно, що його все ж таки буде створено. Вірогідно, з цим буде змушена рахуватись і Росія, яка послідовно критикувала саму ідею розміщення системи ПРО в Європі. Хоча новообраний старий президент Російської Федерації Володимир Путін не бере участі у саміті, у російських ЗМІ з’явилася цікава тенденція. Окрім критики розміщення елементів системи ПРО в Європі, лунає думка про необхідність «надання Росії певних гарантій».
З боку ж високопосадовців НАТО, зокрема, Генерального секретаря Альянсу Андерса Фог Расмуссена формулюється інша пропозиція: Росію запрошують до співпраці у створенні системи ПРО. Очевидно, переговори триватимуть; але поява у російських джерелах самої думки про «надання гарантій» та інші елементи «визнання неминучого» показують, що Росія буде змушена іти на компроміс, прийнявши як даність розгортання системи ПРО і задовольнившись певною формулою, яка дозволить їй зберегти обличчя. Щоправда, Москва намагатиметься вплинути на позицію НАТО опосередковано. Зокрема, через можливості перешкодити планам Альянсу щодо врегулювання ситуації в Афганістані.
По-друге, саміт НАТО є чи не найбільш представницьким за всю історію Альянсу. В ньому бере участь близько 60 лідерів держав. Провідна тема – формат забезпечення стабільної ситуації в Афганістані – безпосередньо зачіпає інтереси не лише країн-сусідів Афганістану. Адже ідеться про потенційне джерело нестабільності в регіоні, де залишаються невирішеними низка конфліктів (індійсько-пакистанський, таджицький та інші). Тим більше, зважаючи на перетворення Афганістану на одне з основних джерел постачання наркотичної сировини, залишається загроза ескалації конфліктів, пов’язаних з кримінальною активністю (торгівля наркотиками, зброєю, людьми) і спробами різних угрупувань та етнічних груп контролювати відповіді види кримінальної діяльності.
З іншого боку, у разі відновлення в Афганістані громадянської війни і можливої перемоги талібів, країна знову може перетворитися на «спонсора тероризму», створюючи загрозу як для країн регіону, так і для держав Європи та Північної Америки. Після виведення військ НАТО з Афганістану, залишаються актуальними питання допомоги уряду країни в підтримці миру і стабільності, зокрема щодо навчання збройних і поліцейських сил і взаємодії з ними. Тому можна очікувати, що НАТО не поспішатиме виводити війська з Афганістану – і в кожному разі, залишить у регіоні достатньо сил для оперативного втручання в ситуацію у цій країні. У цьому контексті важлива позиція країн регіону, і зокрема колишніх радянських центральноазійських республік.
Невипадково, напередодні саміту у російських ЗМІ поширювалась інформація під загальним заголовком «союзники Росії не їдуть на саміт НАТО». Подібно до Росії, інші члени ОДКБ, у чиїй підтримці зацікавлений Альянс, мали намір проігнорувати саміт. Насамперед ішлося про Казахстан, Узбекистан і Киргизстан, а також Таджикистан. Демонструючи свою солідарність з Кремлем лідери усіх названих країн невдовзі перед тим відвідали саміт ОДКБ у Росії, який проводився практично одночасно із «неформальним» самітом СНД. Президент Путін, вітаючи союзників по ОДКБ, заявив, що за десятиліття існування організації зроблено чимало – однак залишаються великі перспективи до співпраці, зокрема щодо «координації дій на міжнародній арені». Цілком імовірно, що Росія через важелі ОДКБ, ЄврАзЕС, а в перспективі – і «Євразійського союзу» впливатиме на позиції центральноазійських країн, аби не допустити розширення (або збереження) військових баз країн НАТО на їх території, оголосити Середню Азію «зоною відповідальності ОДКБ» і замкнути прийняття рішення про співпрацю з Альянсом у цій «зоні відповідальності» виключно на Москву.
По-третє, і це безпосередньо стосується України, НАТО чітко дає зрозуміти, що для нього визначальними у ставленні до різних країн є не тільки (і не стільки) військові аспекти, а ціннісні. Так, у декларації Чиказького саміту лідери країн-членів НАТО висловили стурбованість вибірковим застосуванням правосуддя в Україні і закликали її «вирішити проблеми в судовій системі» і «забезпечити вільні та чесні парламентські вибори восени цього року». Співпрацю з Україною лідери Альянсу вбачають через допомогу в реалізації реформ в рамках Комітету Україна-НАТО та Щорічної національної програми співпраці. До речі, відповідна Національна програма на 2012 рік у першій же статті передбачає «реалізацію політики зі зміцнення демократії, забезпечення верховенства права, захисту прав і свобод людини, дотримання принципу здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, принципів незалежності суддів, поваги до прав національних меншин, недопущення дискримінації особи за політичними, релігійними, етнічними або іншими ознаками», «проведення вільних і чесних виборів» та посилення інших демократичних інститутів.
Проблеми з виконанням цих зобов’язань, очікувані порушення на виборах і небажання української влади знайти компроміс у питанні вибіркового судочинства ставлять під сумнів можливість плідної співпраці з Альянсом. Зокрема, анонсуючи участь президента України в саміті, представники української влади наголошували на тому, що Україна має свої пропозиції щодо вирішення питань врегулювання ситуації в Афганістані. Однак доки власне до України існуватимуть зауваження системного характеру – вага її пропозицій буде недостатньою для врахування їх міжнародною спільнотою.
Красномовним в цьому сенсі є той факт, що на зустріч з Президентом України на саміті НАТО погодилися тільки президенти Польщі, Румунії й Афганістану. При цьому, два перших порушували ті-таки питання внутрішньої відповідності України демократичним стандартам, і лише президент Афганістану – питання «інфраструктурних проектів».
Відтак можна констатувати: НАТО розвиватиметься надалі як організація колективного оборони своїх членів і союзників від будь-якої загрози, з чийого боку вона б не виходила. Досягнення консенсусу в цьому питанні примусить «скептиків щодо НАТО», зокрема, Росію, шукати форм примирення з неминучістю. Для України у стосунках з НАТО найважливішим є подолання внутрішніх перешкод, які зараз штучно обмежують перспективи для інтеграції.