Лісабонський саміт НАТО (19-20 листопада 2010 року) насправді став знаковим не лише у суто програмному відношенні, але й, фактично, закріпив переформатування проектів світової безпеки загалом та європейської, зокрема. Остання тепер включала позицію не тільки позаблокового статусу Україну, а й «партнерських» відносин із Російською Федерацією, зокрема щодо питань організації загальноєвропейської системи ПРО. Адже за результатами засідання Ради «Росія-НАТО» на рівні начальників генштабів від 4 травня 2011 року, РФ вперше взяла на себе частку відповідальності за підтримку стратегічної стабільності та безпеки на континенті, включаючи формування спільної ПРО в Європі, аби «розгорнуті протиракетні потенціали не були спрямовані проти будь-якої зі сторін».

Відповідно, після підписання 4 травня 2011 року домовленості між США та Румунією щодо розгортання в цій країні американських ракет-перехоплювачів SM-3, офіційна Москва не могла не обуритися з приводу створення європейського сегменту глобальної ПРО незалежно від російсько-американського діалогу з протиракетної проблематики, і навіть зажадала отримання від США юридичних гарантій того, що розгортання системи ЄвроПРО не спрямоване проти ядерних сил Росії.

Проте, про яку загрозу для Росії можна говорити коли дальність розміщених у Румунії ракет становитиме усього 300-400 км. Вони навіть теоретично не можуть досягнути Уралу, як на цьому наголошує російська влада. Насправді ж проблема в тім, що західними державами була проігнорована пропозиція РФ щодо розподілу зон відповідальності на території Європи, відповідно до чого Москва була готова забезпечити протиракетне прикриття Східної Європи, а також акваторій Чорного, Балтійського і Баренцового морів. Більше того, США налаштовані вибудувати архітектуру ПРО, яка буде базуватися на системі Aegis і морських ракетах, що, перш за все, що не виключає захід кораблів ВМФ США в акваторію Чорного моря.

РФ, котра вже давно вважає Чорне море власною зоною впливу, навіть змушена була нагадати Румунії про те, що остання є учасницею Договору Монтрьо 1936 року, який накладає жорсткі обмеження на присутність в Чорному морі кораблів нечорноморських держав. Проте, навряд чи, для Румунії, котра є членом НАТО й ЄС і, до того ж, отримала гарантії безпеки від США, російська риторика матиме пряме значення. Швидше, значення вона матиме для України.

По-перше, справа у російському Чорноморському флоті. Для того, щоб протистояти американським ВМС у Чорному морі, звичайно ж, потрібно було б посилити тут власний флот. З урахуванням можливостей його базування на території Кримського півострова аж до 2042 року, можна з легкістю збільшити кількість одиниць корабельного складу та військової техніки й навіть потенційно втягнути Україну у конфлікт між РФ і Заходом. По-друге, гальмуватиметься вирішення Придністровського конфлікту: ще 15 лютого 2010 року президент Придністров’я Ігор Смирнов заявив, що якщо Росія захоче у відповідь на появу елементів ПРО США в Румунії розмістити на придністровській території крилаті ракети «Іскандер», то Тирасполь заперечувати не буде. Тож наразі присутність Росії у ПМР «може набути більш агресивних форм». Тобто Молдова де-факто перетвориться на зону стратегічного інтересу Росії, ЄС, НАТО і України, котра все ще претендує на одну з головних ролей у вирішенні Придністровського конфлікту.

По-третє, розміщення ПРО США на румунських територіях не тільки посилює позиції Румунії у західній коаліції, але і у вирішенні проблем двосторонніх відносин з Україною.

Проте є й інший варіант розвитку подій. На початку поточного року Україні пропонувалося у майбутньому залучитися до загальної ЄвроПРО. У цьому разі ми звичайно ж, матимемо певні гарантії своєї безпеки, проте, знову ж таки, це негативно позначиться на наших відносинах із РФ.

Одначе тут варто згадати й особистий інтерес Сполучених Штатів. Вони полягають в тому, щоби по-перше, посилити безпеку країн НАТО по південно-східному периметру. По-друге, охороняти поклади вуглеводнів у зоні вже румунського острова Зміїний, які повинні експлуатуватися американськими корпораціями. По-третє, забезпечити захист газотранспортних вузлів нафтопроводу «Набукко», давши зрозуміти інвесторам, що проект не буде знищено. По-четверте, США важливо показати, що Росія вразлива, що брати участь з нею у військових і політичних альянсах нераціонально, що «військовий та політичний захист» може надати тільки Вашингтон і НАТО. Крім того, потрібно перетворити Румунію на потужного гравця, що може стати «постачальником безпеки» для Східної і Центральної Європи в цілому. У принципі, це видається можливим. Адже США вже планують виділити на розміщення систем ПРО у Румунії біля 400 млн. дол. – і це лише на першому етапі. Однак яким чином це позначиться на безпеці глобальній, яка, приміром, залежить від результатів переговорів Росія – США щодо СНО, – поки що невідомо.