РОСІЙСЬКА АГРЕСІЯ ВИЯВИЛА ВАКУУМ БЕЗПЕКИ В СХІДНІЙ ЄВРОПІ, ЯКИЙ ПОКИ ЩО НІКОМУ ЗАПОВНИТИ

Уельський саміт Північноатлантичного Альянсу продемонстрував відсутність у нинішнього керівництва США та країн «старої» Європи політичної волі для створення військових баз у Східній Європі, які могли би реально захистити країни регіону від можливої російської агресії. Проаналізуємо, чи є якісь інші альтернативи забезпечення безпеки регіону.

За логікою, питаннями безпеки в регіоні мав би опікуватися Європейський Союз, східноєвропейські члени та партнери якого перебувають у найбільшій небезпеці. Три країни Східного партнерства – Молдова, Грузія та Україна – вже стали жертвами російської агресії, причому остання – саме через підписання Угоди про Асоціацію та ЗВТ із Євросоюзом. Балтійські країни, Польща і Румунія – потенційні жертви вторгнення, причому вірогідність агресії в Латвії та Естонії дуже висока, адже питома кількість етнічних росіян там становить 25-26%, що значно більше, ніж в Україні (17%), а їх інтегрованість до суспільств – гірша, ніж в Україні. У той же час, питаннями спільної політики у галузі безпеки з часів Хав’єра Солани в ЄС ніхто системно не замається. Європейське оборонне агентство із бюджетом лише в €30,5 мільйонів принципово не може створити безпекові механізми. Без військової парасольки НАТО (фактично – США) ЄС не здатен захистити своїх членів, не кажучи вже про партнерів.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ)фактично підігрує країні-агресору. Спочатку, за посередництва ОБСЄ, було укладено перемир’я на умовах Росії, відповідальність за дотримання якого взяла на себе лише жертва агресії – Україна. Систематичні порушення Росією та озброєними нею бойовиками умов перемир’я не викликають офіційних протестів з боку ОБСЄ. На кінець вересня ОБСЄ так і не виконала домовленостей щодо надання безпілотників, на що Петро Порошенко був змушений звернути увагу Канцлера Німеччини Ангели Меркель[1]. У той же час, саме безпілотники ОБСЄ могли би зафіксувати постійне переміщення озброєнь та бойовиків з території РФ в Україну, а також численні факти обстрілів сепаратистами позицій українських військових. Голова Луганської ОДА Геннадій Москаль прямо заявив, що «місія ОБСЄ, яка має контролювати дотримання домовленостей про припинення вогню, на жаль, самоусунулася від своїх обов’язків»[2].

69-та сесія Генеральної Асамблеї Організація Об’єднаних Націй, що пройшла в останній тиждень вересня 2014 р., стала красномовним свідченням того факту, що ця колись поважна установа остаточно перетворилася на конкурс із вправляння в риториці. У своїх виступах Барак Обама, Арсеній Яценюк і Сергій Лавров змагалися у красномовстві, проте навряд чи розраховували на якійсь реальні рішення Генасамблеї. Лише пан Лавров підкинув ГА ООН «цікаву» ідею – прийняти декларацію Генасамблеї «про невизнання переворотів як методу зміни влади»[3]. Т.ч. Москва вже публічно прагне повернення до часів ХІХ ст., коли Російська Імперія як «жандарм Європи» придушувала революції в сусідніх країнах. Вірогідно, в Кремлі прагнуть також підстрахуватися на випадок, якщо санкції доведуть російську економіку до краху, і народ спробує повстати проти свого теперішнього кумира.

Генсек ООН Пан Гі Мун фактично самоусунувся від російсько-українського конфлікту, лише зрідка звертаючись до РФ із закликами «використовувати свій вплив для забезпечення стійкого припинення вогню»[4]. Щоправда і Україна не виявила наполегливості у залученні ООН до розв’язання кризи, заявивши, що не потребує миротворців в Донбасі. Очевидно, офіційний Київ побоюється, що серед «блакитних шоломів» ООН були би і російські «миротворці», хоча боятися російських військ на Донбасі пізно, бо вони вже там, і звідти вже не підуть, незалежно від того, чи матимуть вони офіційно шеврони ЗС Росії, чи діятимуть під виглядом «добровольців». Офіційна присутність міжнародних військ допомогла би зупинити геноцид українського населення, який здійснюється на територіях, підконтрольних сепаратистам і російським «добровольцям».

Ще одна структура, що нібито опікується питаннями безпеки в регіоні, а саме – Організація договору про колективну безпеку – ОДКБ (т.зв. Ташкентський пакт), насправді є лише інструментом легітимації російської військової присутності, фактично мова йде про добровільну згоду на окупацію.

Отже, попри всі недоліки НАТО, жодної іншої альтернативи для забезпечення безпеки в Європі сьогодні немає, і в осяжній перспективі не буде. Тож Україні та іншим державам регіону слід проводити свою безпекову політику, виходячи із цієї реальності. При цьому, потрібно не лише просили допомоги у США, а й самим докладати зусиль, шукати можливості в межах існуючих механізмів Альянсу і працювати над створенням нових. Підписання угоди про створення Сил швидкого реагування сімома країнами НАТО (Британія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Латвія, Литва, Естонія) під час Уельського саміту свідчить про наявність можливостей для формування нових безпекових механізмів, не чекаючи згоди на це всіх учасників Альянсу. Переваги такого підходу в тому, що країни-учасники точно знають, на допомогу яких партнерів вони можуть розраховувати у випадку зовнішньої агресії.

Країни Східної Європи повинні в рази збільшити свої витрати на оборону, які в Латвії, Литві та Румунії наразі становлять лише близько 1% ВВП. Ще більше це стосується Молдови, яка витрачає на власну оборону до 0,5% ВВП. Україна помилки «економії» на власній армії вже спокутує, і задекларувала намір збільшити витрати на оборону до 5% ВВП. Керівництво НАТО буде готове всебічно сприяти становленню сильних збройних сил країн Східної Європи, якщо бачитиме їх реальне бажання і готовність витрачати на це зусилля і кошти.

Вакуум безпеки в Східній Європі мають заповнити під егідою НАТО самі країни регіону – своїми збройними силами та військовими базами, готовими будь-якої миті прийняти союзні війська Альянсу. Інакше дуже скоро цей простір заповнить Росія.