АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ:

УКРАЇНА ТАКИ ОТРИМАЛА СВОЄ ПРИДНІСТРОВ’Я, ЯКЕ ВОНА ЩЕ Й БУДЕ ЗМУШЕНА ФІНАНСУВАТИ

Небажання політиків втрачати рейтинги та відсутність у них політичної волі для очищення силових структур від саботажників та російських агентів позбавили Україну можливості обирати між варіантами більш чи менш позитивного розв’язання ситуації на Донбасі. Для того, щоб виграти війну, потрібно було запроваджувати військовий стан, що дало би можливості мобілізувати ресурс і застосовувати закони військового часу до тих генералів, які саботують видачу зброї власній армії. Для того ж, щоб публічно визнати неможливість в найближчій перспективі повернути контроль над частиною території Донбасу, потрібно було не боятися втратити рейтинг напередодні парламентських виборів.

У результаті офіційний Київ сам загнав себе в пастку із двох поганих виборів: або «погана війна», або «поганий мир». Погана війна – це безперспективне продовження АТО в його нинішньому вигляді, адже антитерористична операція із її обмеженим арсеналом засобів апріорі не здатна виграти війну проти регулярних військ Російської Федерації. Поганий мир – це самообман, при якому Київ не лише погодився передати (шляхом місцевих псевдо-виборів) контроль над частиною Донбасу сепаратистам (де-факто – Кремлю), але й погодився фінансувати їх коштом державного бюджету.

Очевидно, що основні умови «врегулювання» ситуації на Донбасі були обговорені під час зустрічей і телефонних переговорів П.Порошенка та В.Путіна наприкінці серпня – в перших числах вересня, після потужного вторгнення регулярних російських військ та нищівної порази українських сил під Іловайськом. 5 вересня 2014 р., у Мінську екс-президент України Леонід Кучма, посол Росії в Україні Михайло Зурабов, представник ОБСЄ Хайді Тальявіні, а також керівники самопроголошених ДНР і ЛНР Олександр Захарченко та Ігор Плотницький підписали протокол консультацій тристоронньої контактної групи, що передбачав припинення вогню. І хоча сепаратисти лише частково виконали умови, продовжуючи обстріли позицій українських військ і навіть захопивши низку населених пунктів, 16 вересня 2014 р. Верховна Рада України проголосувала законопроекти про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, а також про амністію сепаратистів.

«Особливий порядок місцевого самоврядування» запроваджується на три роки, і де-факто означає легалізацію контролю сепаратистів за територіями, які вони захопили при підтримці РФ. 7 листопада 2014 р. на цих територіях будуть проведені місцеві «вибори», які навряд чи будуть відрізнятися від того «референдуму», який проводили російські військові в Криму. Місцева влада (де-факто – сепаратисти) створять свою «народну міліцію», із ними ж погоджуватиметься призначення прокурорів та суддів. Цей «особливий» регіон матиме право «посилювати та поглиблювати» відносини із адміністративно-територіальними одиницями Російської Федерації шляхом укладання угод. При цьому, фінансування цих територій відбуватиметься за рахунок Державного бюджету України[1].

Завдання, які, очевидно, ставитиме Кремль перед цим квазі-державним утворенням, що формально перебуватиме в складі Української держави, включатимуть недопущення входження України до ЄС і НАТО, а також створення джерела постійної напруги, який виснажуватиме нашу державу в політичному, економічному та безпековому вимірах, і з території якого «бацила» сепаратизму буде поширюватися на інші східні та південні області. Додатковими «бонусами» можуть станути нелегальне поширення з цього регіону по всій Україні зброї, наркотиків та злочинців зі всього СНД. Якщо ж завдання стримати Україну від зближення із ЄС та НАТО буде зірвано, тоді ніщо не завадить Кремлю провести в регіоні «референдум» і анексувати його за кримським сценарієм.

Директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Григорій Перепелиця в коментарі «Forbes» слушно зауважив ще один важливий недолік нинішніх «мирних» домовленостей, а саме – відсутність положень, які б зобов’язували Росію вивести свої війська. Г.Перепелиця припускає, що в подальшому В.Путін спробує легалізувати російську військову присутність у регіоні через «миротворчий» статус, як свого часу це було зроблено в Придністров’ї[2]. Де-факто, офіційний Київ – єдина сторона переговорів, яка бере на себе відповідальність за виконання «мирних» домовленостей. Москва продовжує робити вигляд, що не є стороною конфлікту, а представники самопроголошених ДНР та ЛНР не мають юридичного статусу, бо не визнаються Україною.

Очевидно, що основні переговори відтепер йтимуть про площу території, яку «віддають» під контроль сепаратистам. Закон про особливий порядок місцевого самоврядування визначає такими території проведення АТО. Проте Москва і сепаратисти наполягають, щоб їм віддали всю території Донецької та Луганської областей, на що Київ не може піти як з моральних (людські втрати під час звільнення цих земель від сепаратистів, а також проукраїнська налаштованість значної частини місцевого населення), так і з практичних міркувань (поклади сланцевого газу на півночі Донецької області).

Отже, зазнавши колосальних людських і фінансових втрат, Україна зрештою погодилася на умови, які Кремль і сепаратисти пропонували ще на початку літа, до початку масштабних бойових дій. Офіційний Київ був змушений відступити внаслідок виявленої ним же самим нерішучості, нездатності сил АТО протистояти краще озброєній регулярній російській армії, а також під тиском ЄС, який, очевидно, ставив примирення як умову ратифікації Угоди про асоціацію.

Запевнення лідера президентської партії Юрія Луценка, ніби Україна взяла паузу, щоб набратися сил, а потім знести сепаратистів, як це зробила Хорватія в середині 1990-х рр., не враховують відмінностей ситуації. У Сербській Крайні не стояла армія, якої боялася би вся Європа, а на Донбасі (або на кордоні із ним) стоятимуть регулярні російські війська, які не дозволять українським збройним силам увійти до регіону. Порівняння Мінських домовленостей із Хасав'юртською мирною угодою 1996 р., що роблять деякі експерти, також некоректне, бо в Чечні йшлося про визвольну боротьбу чеченського народу, тоді як на Донбасі маємо справу із спробою Росії анексувати частину території іншої держави – як «покарання» України за її європейський вибір.

Офіційний Київ має реально подивитися на речі і чесно визнати, що він вже отримав своє Придністров’я. І жодні фінансові вливання (за рахунок інших областей України) не змінять цієї ситуації, бо рішення за сепаратистів приймає Кремль. Тож Києву немає сенсу брати на себе утримання регіону, який контролюватиме Москва, а краще чесно назвати його «територіями, тимчасово окупованими Російською Федерацією». Буде справедливо, якщо Москва сама відбудовуватиме регіон, знищений через спровоковану нею ж війну, і сама фінансуватиме свої маріонеткові уряди. Визнання реалій дасть можливість мирно домовитися про остаточний обмін полоненими, надання можливості жителям регіону та біженцям з нього вільно обирати, де їм жити (в Україні чи на окупованих територіях), а також облаштувати кордон таким чином, щоб надійно убезпечити решту території України. Повернути окуповані території Донбасу буде так же складно, як і повернути Крим, і населення всієї України не повинно бути заручником цього тривалого процесу.