АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ:  Чи зможуть Мінські зустрічі принести мир без капітуляції України?

Суттєво потіснивши в серпні 2014 р. сепаратистів на Донбасі, Україна мала шанс підійти до запланованих на 26 серпня переговорів у Мінську із досить сильними позиціями. Проте кремлівська програма посилення переговорних позицій виявилася краще озброєною. Перевіривши реакцію ЄС, США і НАТО вторгненням в Україну «гуманітарного конвою» 22 серпня, Путін переконався, що він може сміливо нарощувати агресію. На перехід чергової «червоної лінії» у вигляді прямого вторгнення сотень російських військових КАМАЗів у супроводі десятків БТРів – Захід відреагував традиційними «стурбованими» заявами. Путін правильно зрозумів це як відсутність намірів реально підтримувати Україну (постачанням зброї чи хоча б посиленням санкцій проти Росії), і вже за кілька днів тисячі солдат російської армії на сотнях одиниць броньованої техніки та із авіаційною підтримкою розпочали масований наступ на позиції українських збройних сил одразу на кількох напрямках.

У такій ситуації розпочалися переговори в Мінську, на яких Порошенко запропонував Путіну підтримати його мирний план, у відповідь на що президент Росії очікувано розповідав про непричетність Москви до подій на Донбасі, а також скаржився, що Угода про Асоціацію України з ЄС шкодить російській економіці, наполягаючи на внесенні змін до її тексту. Путін запропонував Україні обговорювати умови припинення вогню із представниками самопроголошених Донецької та Луганської республік – дуже зручна для Москви позиція, адже рішення за них приймає Кремль, проте відповідальність за невиконання домовленостей – на нібито самостійних ДНР і ЛНР.

Реальними результатами Мінської зустрічі стали домовленості про відновлення роботи тристоронньої контактної групи із врегулювання ситуації на Донбасі, а також про відновлення переговорів про постачання газу в Україну. Фактично йдеться про повернення до статус-кво, який існував на початку літа.

«Мирні» заяви Путіна супроводжувалися масованим наступом російської армії, і до початку зустрічі контактної групи Україна – ДНР/ЛНР в Мінську 2 вересня українські війська втратили кілька важливих населених пунктів, сотні вбитих, поранених та полонених. Лідери ДНР та ЛНР заявили екс-президенту Леоніду Кучмі, який представляв Україну, що контрольовані ними території більше не будуть у складі України, навіть за умов федерації. Можливо, така позиція є елементом торгу із розрахунком, що у відповідь Київ буде просити залишитися ціною федералізації, що й було початковою вимогою Росії, яка розглядає присутність Донбасу в складі України як джерело дестабілізації, економічний тягар і чинник, який завадить інтегруватися до ЄС та НАТО.

Та слід враховувати, що кінцевою метою Росії є сухопутний шлях до Придністров’я, як мінімум – до Криму. Саме тому останніми днями російська армія пробивається до Маріуполя, готуючи атаку на місто із суходолу та з моря. Тоді переговори в Мінську можуть стати лише відволікаючим маневром напередодні саміту НАТО, доки армія РФ готує напад.

Відволікаючим маневром може бути і т.зв. «мирний план Путіна», запропонований ним 3 вересня під час телефонної розмови із Порошенком. Сім пунктів президента РФ включають: припинення активних наступальних операцій ДНР/ЛНД (насправді – російської армії); відведення збройних сил України від Донецька та Луганська; припинення вогню; припинення використання бойової авіації; обмін всіх полонених; відкриття гуманітарних коридорів для біженців і гуманітарних вантажів (очевидно, російських); направлення на Донбас ремонтних бригад для відновлення інфраструктури. При цьому, Путін, звісно ж, не бере на себе відповідальності за виконання цих зобов’язань сепаратистами.

У будь-якому разі, до переговорів із Путіним слід підходити, будучи напоготові до найгіршого сценарію. І заява Президента Франції Франсуа Олланда про припинення постачання Росії «Містралей» – перший серйозний крок у правильному напрямку. Тільки загроза реальних санкцій, які в короткостроковому терміні здатні обвалити російську економіку (наприклад, виключення РФ із міжнародних платіжних систем і позбавлення рубля конвертованості), а також посилення української армію сучасним озброєнням – здатні зупинити російську агресію. Києву також потрібно реально подивитися на речі: закріпитися на існуючих рубежах; відмежувати контрольовані ним райони Донецької та Луганської областей від територій, що захоплені російськими військами; за допомогою ЄС і НАТО укріпити кордони із Росією; і приготуватися до затяжного і складного процесу повернення контролю над рештою Донбасу.