ЧИ ДОПОМОЖЕ ПУТІНУ «СИРІЙСЬКА КАРТА» РЕАЛІЗУВАТИ ЙОГО СЦЕНАРІЙ ПО ДОНБАСУ?

Суттєве зменшення інтенсивності бойових дій на Донбасі, починаючи з 31 серпня 2015 р., дало привід політикам й експертам заговорити про можливу налаштованість Володимира Путіна на відмову від попередніх планів щодо Донбасу і готовність на певний компроміс. Під час телефонних переговорів у «Нормандському» форматі 9 вересня було домовлено провести 12 вересня в Берліні зустріч міністрів закордонних справ, а на початку жовтня – «Норманську» зустріч на найвищому рівні в Парижі. Західні політики й експерти покладають на цю зустріч значні надії, сподіваючись, що зниження інтенсивності обстрілів є першим кроком до встановлення тривалого миру.

Втім, затишшя на Донбасі швидше схоже на тактичний крок РФ напередодні поїздки Володимира Путіна на сесію Генасамблеї ООН, де він хотів би виступити в ролі миротворця, а не агресора. Знаючи з попереднього досвіду, з якою готовністю західні лідери йдуть на самообман щодо російських «миротворчих» ініціатив (Мінські угоди – тому доказ), Москва розраховує також, що ілюзія близького миру в Україні знизить шанси на успіх таких дипломатичних ініціатив, як створення міжнародного трибуналу по збитому малазійському «Боїнгу» та позбавлення Росії права вето в Раді Безпеки ООН.

Слід визнати, що така тактика РФ успішно діє на її адресатів. Президент Франції Франсуа Олланд вже встиг пообіцяти виступити за скасування санкцій, якщо мирний процес завершиться успішно;[1] а міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр заявив, що берлінська зустріч глав МЗС Нормандської четвірки 12 вересня була «менш конфронтаційною та більш успішною».[2] Хоча український міністр Павло Клімкін відзначив, що переговори були «традиційно важкі», і розбіжності між сторонами залишилися майже з усіх питань.[3]

Одночасно із початком майже повного дотримання режиму припинення вогню на Донбасі, Москва поновила спроби перекласти на Київ відповідальність за зрив Мінських угод. Перебуваючи в анексованому Криму, 12 вересня Володимир Путін заявив, що всі питання політичного врегулювання, включаючи зміни до Конституції та проведення місцевих виборів, Київ має вирішувати в «прямому контакті» та «за згодою» із самопроголошеною владою Донецька і Луганська. В.Путін також натякнув, що виконання Мінських угод може бути перенесене на 2016 р.[4] У той самий день про необхідність перенесення термінів виконання Мінських угод заявив і представник т.зв. «ДНР» Денис Пушилін, який також звинуватив Київ у зриві строків виконання домовленостей.[5]

Іншим тактичним кроком Москви стало показове нарощування своєї військової присутності в Сирії. Знаючи, наскільки чутливі США та ЄС до сирійського питання, Росія вирішила поставити їх перед складним вибором. Загострення ситуації в Сирії загрожує ще більшим потоком біженців до Європи, зростанням безпекових ризиків для союзників США на Близькому Сході, а також політичними протиріччями між західними союзниками щодо врегулювання цих проблем. У той же час, переселенці з Донбасу лягають тягарем лише на українську економіку, і розстановка зовнішньополітичних пріоритетів нинішньої Адміністрації Білого Дому – також не на користь України. Отже, В.Путін розраховує, що сирійська проблема виявиться і для Європи, і для Сполучених Штатів «ближчою до тіла», і вони погодяться поступитися в українському питанні, приміром, натиснувши на Київ у питаннях змін до Конституції та визнання сепаратистських «виборів».

За розрахунками Кремля, сирійська тема має затьмарити українську під час сесії Генасамблеї ООН, що вигідно для Росії, адже тут вона має намір виступити не як агресор, а як учасник антитерористичної коаліції, видаючи свою військову присутність в Сирії як допомогу Башаду Асаду в боротьбі проти «Ісламської держави». Певних успіхів Кремль вже досяг: під час берлінської зустрічі міністрів закордонних справ 12 вересня Сергій Лавров говорив зі своїми німецьким та французьким колегою не лише про Україну, але і про Сирію. А прес-секретар Білого Дому Джошуа Ернест не виключив можливої зустрічі Барака Обами і Володимира Путіна по сирійському питанню.[6]

Про відсутність у Москви справжніх намірів згортати агресію проти України красномовно свідчить відмова керованих нею сепаратистів скасувати свої власні місцеві «вибори», призначені всупереч Мінським угодам, а також початок будівництва Росією великої військової бази в Білгородській області, неподалік від кордону з Україною.[7] 

Політика Росії не змінилася, вона традиційно робить ставку на звичні для неї інструменти – маніпуляції, шантаж і військову силу. Якщо Москві вдасться змусити ЄС і США поступитися в українському питанні заради міфічного зустрічного кроку Кремля щодо Сирії, – це лише утвердить В.Путіна в думці, що обраний ним інструментарій працює, і він ще не раз застосує його в різних регіонах світу.