АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ЧИ ВТРУТИТЬСЯ НАТО В НОВУ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНУ КРИЗУ У ПЕРСЬКІЙ ЗАТОЦІ?
Початок 2012 року ознаменувався новим загостренням воєнно-політичної кризи в Перській затоці, яка тепер розгортається вже довкола Ірану, а не Іраку як це свого часу було у 2003 році. Криза ця була спровокована намірами США запровадити економічне ембарго проти Іраку та його контр-силовими діями у відповідь у вигляді широкомасштабних військово-морських навчань «Velayat- 90» в Ормузській протоці під час новорічних свят.
США все більше стурбовані форсованим розвитком ядерної та ракетних програм Ірану. Вже в цьому році Іран планує провести підземне ядерне випробування потужністю в одну кілотонну[1]. Які кроки з боку США та НАТО могли б зупинити реалізацію цих програм Іраном?
Наміри розмістити елементи ПРО в Центральній Європі для перехоплення іранських балістичних ракет наражаються на жорстку реакцію Росії і не приносять США бажаного стримуючого ефекту. Розв’язання широкомасштабної війни проти Ірану в умовах кризового стану американської економіки та фінансової системи не уявляється можливим. Крім того, війна в Іраку та Афганістані суттєво підірвала воєнні спроможності США та показала обмежені можливості воєнної сили в досягненні політичних цілей сучасної війни.
Тож очевидно, що Сполучені Штати Америки намагаються здійснювати стримуючі дії, насамперед, засобами економічного тиску, одним з яких є запровадження ембарго на експорт іранської нафти. Отже іранські військово-морські навчання мали продемонструвати спроможність Іраку заблокувати Ормузську протоку, що унеможливить судноплавство танкерного флоту в Перській затоці.
У принципі, Іран дозволяє іноземним суднам використовувати свої територіальні води в яких знаходиться Ормузька протока в знак доброї волі та відповідно до ч. III Конвенції ООН з морського права 1982 року (яку, до речі, він навіть не ратифікував). Іранський меджліс (парламент) навіть розглядає закон, що передбачає заборону будь-яким іноземним військовим кораблям використовувати іранські територіальні води в Ормузькій протоці без дозволу Ірану.
Звичайно, вже зараз ОАЕ та Саудівська Аравія, намагаються переорієнтувати власні нафтові поставки з використання Ормузької протоки. Проте до початку експлуатації таких альтернативних шляхів транспортування вуглеводнів, країни будуть Європи залишатися у пастці «нафтового голоду», а особливо такі країни НАТО як Греція, Італія та Іспанія, котрі є найбільшими споживачами іранської нафти.
Відповідно, маємо розходження стратегічних інтересів союзників по НАТО. Тож європейські країни-члени НАТО не в захваті від перспективи втягування Альянсу в нову воєнно-політичну кризу, тоді як США, підтримувані Великобританією та Канадою, котрі, не залежать від іранської нафти, все жорсткіше наполягають на можливості військового втручання у разі перекриття Іраном Ормузької протоки. Більше того, новий пакет санкцій, введений країнами щодо Ірану 23 січня, стосується вже не тільки нафтохімічного та енергетичного секторів країни, а й її економіки: так, Сполучені Штати підозрюють Іран у відмиванні грошей, а Велика Британія й Канада оголосили про повне припинення трансакцій між своїми фінансовими установами та банками Ірану.
Однак, у разі розгортання військової кампанії постраждає інший союзник США – Японія, – котра закуповує в Ірану до 10% експорту нафти. А про це Вашингтон, мабуть що, й не згадує. А от його західноєвропейські союзники, котрі входять ще й до складу ЄС, самі перебуваючи у подібній із Токіо ситуації, Тож 23 січня вони завбачливо ввели енергетичне ембарго проти Ірану «авансом» – з 1 липня 2012 року, з можливістю переглянути своє рішення у випадку якихось кон’юнктурних змін. Однак про можливість початку якоїсь військової операції під егідою НАТО ніхто й не згадує: надто побила Європу економічна криза, до того ж – в основному тих її акторів, котрі напряму залежать від імпортованих із Тегерану вуглеводнів.
Не бажаючи ще глибше занурюватися в тенета економічних негараздів, рятуючи Грецію (а, можливо, – й Італію чи Іспанію), сильніші гравці ЄС, як-то Франція чи Німеччина, не бажають обтяжувати власні економіки ще й війною з Іраном, котра, за усіма прогнозами, не віщує лідерам світової політики легкої перемоги. Тож про військову операцію НАТО тут абсолютно не йдеться. Хоча, завбачливо намагаючись переорієнтувати південні країни ЄС на закупівлю нафти з території уже дружньої Заходу Лівії (де, як відомо, основні концесії під час недавньої військової кампанії отримала саме Франція), Брюссель погрожує якимись попередніми санкціями, залишаючи для себе своєрідний «простір для маневру» як в межах Євросоюзу, так і в рамках Альянсу.
Хоча, в даному разі ще маємо й колективні домовленості, котрі навряд чи хтось може скасувати, адже розрекламована нова Стратегічна концепція НАТО, схвалена в листопаді 2010 року, спрямована передусім на співпрацю з РФ, котра, між іншим, військове втручання до Ірану на офіційному рівні не підтримує, наголошуючи на продовженні мирних переговорів та інспекцій МАГАТЕ без застосування сили.
Відповідно, на майбутньому Саміті Альянсу в Чикаго (травень, 2012 р.) і має бути перевірено дієвість нового формату співпраці, котрий і так уже зазнав чимало ударів через історію з розміщенням ЄвроПРО. До речі, черговий елемент РЛС було розміщено на території Туреччини 1 січня 2012 року. Але ж у НАТО точно знають, що увесь ажіотаж, створений навколо Ірану, не відверне пильне око московських чиновників від чергового кроку Альянсу по розміщенню елементів ПРО поблизу території Росії.
Виходячи з геостратегічних міркувань Росія буде зацікавлена в ескалації кризової ситуації довкола Ірану, але не в самій війні та наданні йому воєнної допомоги . Ескалація підніме світові ціни на нафту і одночасно послабить позиції Ірану в Каспійському регіоні, в чому так зацікавлена Росія. Китай навпаки не зацікавлений в блокуванні Ормузської протоки і ескалації конфлікту, оскільки він отримує левову частину енергоресурсів саме з регіону Перської затоки. Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки з тривогою спостерігають за посиленням воєнної могутності Ірану і не зацікавлені в блокуванні їхніх нафтовантажопотоківв в Перській затоці.
Тож виходить, що НАТО, оточена різноманіттям позицій великих гравців та, відповідно, маючи альтернативу – розпочинати, або не розпочинати військову операцію проти Ірану, швидше за все, схиляється до її недоцільності. Звичайно, що енергоресурси ніколи не будуть зайвими, та й геополітичний контроль над цим стратегічним регіоном також, проте у разі економічного колапсу ЄС через неспроможність втримати на плаву євро та, відповідно, економіки деяких держав Європи, великі західноєвропейські держави повністю втратять свій авторитет, перетворившись на заручника доларової політики США.