НА ПОСТУПКИ КИЄВА МОСКВА ВІДПОВІЛА НАРОЩУВАННЯМ ВІЙСЬК НА УКРАЇНСЬКОМУ КОРДОНІ

20 червня 2014 р. Президент України Петро Порошенко представив свій мирний план із врегулювання ситуації на Сході держави. План складається із 15 пунктів, які передбачають: гарантії безпеки для всіх учасників переговорів, звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів, створення коридору для виходу російських бойовиків, створення 10-ти кілометрової буферної зони на українсько-російському кордоні, звільнення заручників, децентралізацію влади, проведення дострокових місцевих і парламентських виборів, захист російської мови, створення робочих місць, відновлення промисловості та соціальної інфраструктури регіону[1].

Слід відзначити, що мирний план Порошенка був більш позитивно сприйнятий керівництвом ЄС, США, ОБСЄ, ніж українськими політиками та експертами, частина з яких заявили, що план передбачає надто багато поступок сепаратистам і Москві. Різниця в оцінках мирного плану лідерами ЄС і США, а також українськими політиками, викликана більш реалістичним розумінням останніми можливостей реалізації цього плану, враховуючи очевидну незацікавленість Кремля у деескалації конфлікту.

Перші дні після одностороннього припинення українською стороною антитерористичної операції (20 червня) підтвердили побоювання скептиків, що реально виконувати мирний план має намір лише Київ. Лише за перші три дні обіцяного припинення вогню сепаратисти 44 рази порушили цей режим, здійснивши обстріли позицій сил антитерористичної операції[2]. Проросійські терористи збили вертоліт сил АТО МІ-8, внаслідок чого загинуло 9 людей. Було підірвано залізничний міст поблизу міста Оріхів Запорізької області, у кількох місцях підірвано залізниці в Донецькій та Луганській областях.

Прикриваючись новими «раптовими перевірками» збройних сил, Росія продовжує накопичувати свої війська на кордоні із Україною, одночасно перекидаючи в Україну сотні бойовиків із важким озброєнням, включаючи танки, БТРи, бойові машини Град БМ-21, зенітні установки. Слід відзначити, що Україна припинила вогонь, так і не взявши під контроль значну частину державного кордону із Росією (вісім пунктів пропуску у Луганській та Донецькій областях). Через цю «діру» бойовики щоденно отримують підкріплення із Росії, доки їх представники роблять вигляд, що намагаються домовитися про мир на переговорах із українською владою.

23 червня в Донецьку розпочалися переговори за участю представника України (екс-президент Леонід Кучма), лідерів самопроголошених Донецької та Луганської «народних республік» (громадяни Росії), посла РФ в Україні Михайла Зурабова, представника голови ОБСЄ Хайді Тальявіні, проросійських політиків Віктора Медведчука та Олега Царьова. Вже сам склад переговорної групи свідчить про явне домінування російських сил (фактично позицію Росії представляють всі учасники, окрім Л.Кучми та представника ОБСЄ). Найбільшим же мінусом є те, що, розпочавши цю малоперспективну затію, українська сторона де-факто визнала російських терористів стороною переговорів, чого так довго добивалася Москва.

Єдиною «поступкою», на яку пішла у відповідь Росія, стало рішення Ради Федерації РФ від 25 червня про скасування дозволу Володимиру Путіну на застосування збройних сил проти України. Втім, це рішення було швидше продиктоване небажанням Путіна доводити ситуацію до третього рівня санкцій, ніж мирним планом України. До того ж, рішення Ради Федерації жодним чином не обмежує дій Росії із масового перекидання бойовиків на територію України, як, зрештою, не страхує і від повномасштабного вторгнення. Адже досі залишається чинним рішення Ради Федерації від 2009 р., яке надає президенту Росії безстрокове право на оперативне використання збройних сил за кордоном[3]. Крім того, повністю контрольована Путіним Рада Федерації, за потреби, може в лічені хвилини видати йому новий дозвіл на що завгодно. Не варто виключати й вірогідності введення Росією військ без жодних додаткових дозволів, приміром, якщо перевдягнені у форму українських військових російські бойовики здійснять провокацію на кордоні, імітуючи напад на територію РФ. Тоді вторгнення буде трактуватися як відповідь на агресію – саме під таким приводом розпочинав війну проти Польщі Гітлер.

Проте найбільш бажаним для Кремля, очевидно, є опрацьований у Придністров’ї, Абхазії та Осетії сценарій окупації під приводом введення «миротворчих військ». Недаремно під час останніх «раптових перевірок» збройних сил РФ до бойової готовності було приведено і т.зв. «Миротворчу бригаду Центрального військового округу»[4]. А глава оборонного комітету Держдуми РФ озвучив пропозицію ввести між протиборчими сторонами на сході України «роз'єднувальні сили», очевидно, маючи на увазі російських «миротворців»[5].

Мирний план Києва може мати успіх лише в тому випадку, якщо українська влада чітко усвідомлює, що для Кремля переговори – лише засіб тягнути час для підсилення сепаратистів. Що мета Путіна – зробити із Донбасу зону довготривалого конфлікту, який дестабілізуватиме всю Україну, з території якого сепаратисти здійснюватимуть вилазки і теракти по всій державі, сіючи паніку. Кремль сподівається добити економіку України і зрештою зробити її настільки обтяжливим і небажаним партнером для Європи, що остання сама попросить Росію взяти Україну під свій контроль. Екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі нагадує, як під час конфлікту в Абхазії 1992-1993 рр. «Шеварднадзе підписав 3 угоди про перемир'я, і кожного разу Росія використовувала це для перегрупування сил і захоплення нових територій»[6].

Москва поважає лише силу і остерігається лише справді жорстких економічних санкцій. Українська сторона разом із європейськими партнерами мають продемонструвати Кремлю, що в разі невиконання його маріонетками мирного плану, включаючи звільнення заручників і складання зброї бойовиками, Києву вистачить політичної волі провести швидку військову операцію, а Брюсселю та Берліну – запровадити, нарешті, такі санкції, які зроблять російську інтервенцію невиправдано дорогою.