ПРОВАЛИВШИ ЗРИВ ВИБОРІВ В УКРАЇНІ, РОСІЯ ВЗЯЛА КУРС НА НАРОЩУВАННЯ ЗАМАСКОВАНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АГРЕСІЇ

25 травня 2014 р. стало очевидним, що виконання російської програми-максимум у війні з Україною було зірвано – президентські вибори відбулися на більшості території України, а створення «незалежної» Новоросії залишилося лише в уяві Путіна та Царьова. Поступове нарощування української Національної Гвардії, загроза міжнародних санкцій третього рівня, а головне – відсутність підтримки сепаратистів серед населення більшості Південних та Східних областей України, змусили Москву наразі відмовитися від планів повномасштабного військового вторгнення.

Проте, зміна тактики Кремля, не означає його відмову від своїх планів окупувати всю Південну та Східну Україну. Дмитро Медведєв в інтерв'ю агентству «Bloomberg» прямим тестом заявив, що Росія не збирається гарантувати територіальну цілісність України: «Ми нічого нікому не повинні гарантувати, бо ми ніколи не брали на себе жодних зобов'язань на цю тему»[1]. Про масштаби зазіхань Кремля свідчить заява ЛДПР про намір внести на розгляд Державної Думи РФ законопроект про необхідність «звільнення» від київської влади «незаконно окупованого» нею «нещодавно створеного державного утворення Новоросія» у складі Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської, Луганської, Донецької і Харківської областей[2].

Розпочавши наприкінці травня 2014 р. відведення від українських кордонів частини своїх регулярних військ, Росія одночасно різко наростила обсяги завезення на територію Луганської і Донецької областей досвідчених і добре озброєних бойовиків, зокрема, чеченських. За даними Держприкордонслужби, наприкінці травня з російського боку вже було зосереджено до 40 «Камазів» із озброєними бойовиками[3]. Щоб розчистити шлях для безперешкодного завезення нових угруповань найманців, напади сотень російських бойовиків 3-4 червня змусили українських прикордонників евакуювати прикордонні застави у Свердловському районі Луганської області та у Дмитрівці Донецької області. Таким чином, без нагляду лишилися понад 100 км на кордоні із Росією[4]. При цьому, пропаганда російських ЗМІ вже «підготувала» відповідними чином свою громадську думку, і 61% росіян підтримують участь російських «добровольців» в боях на Донбасі; 58% росіян також підтримують надання сепаратистам військово-технічної допомоги від РФ[5].

Росія намагається вести проти України повноцінну війну за допомогою армії з тисяч бойовиків-найманців, озброєних мінометами, гранатометами, «зенітками», БТРами. Серед короткострокових цілей – зробити Донбас неконтрольованою територією лиха на зразок Сомалі. З цією метою навчені на території Росії, в Криму та в таборах на Донбасі диверсанти ведуть бойові дії таким чином, щоб спровокувати жертви серед цивільного населення: розташовують свої бойові позиції в дитячих садочках, школах, лікарнях, житлових та адміністративних будинках; пересуваються на автомобілях швидкої допомоги. Бойовики викрадають і катують людей, грабують банки і магазини, сіючи паніку серед населення.

Втративши нагоду швидко захопити Схід і Південь України, Росія робить ставку на затягування і загострення конфлікту, очевидно, розраховуючи такими чином добити економіку України, нівелювати ефект від фінансової допомоги Заходу, завадити Києву провести реформи, загальмувати процеси європейської та євроатлантичної інтеграції. Чи вдасться за таких умов вижити українській державності – залежить як від рішучості нової влади швидко закінчити АТО, так і від готовності Західних партнерів припинити робити вигляд, ніби Росія ще не веде війни проти України, і ніби ще не час для санкцій третього рівня.