ЗВІЛЬНЕННЯ САВЧЕНКО І ПЕРСПЕКТИВИ МІНСЬКОГО / «НОРМАНДСЬКОГО» ПРОЦЕСІВ

Звільнення української льотчиці Надії Савченко, попри безумовну цінність цієї події з людської точки зору, породило в експертних колах чимало запитань щодо ціни, яку вимагатимуть від Києва партнери по «Нормандському» формату за цю «поступку» з боку Кремля.

Звільнення Надії Савченко стало єдиним знаковим досягненням в рамках Мінського і Нормандського процесів за останні кілька місяців. 25 травня українську льотчицю обміняли на двох російських ГРУшників – Євгена Єрофеєва і Олександра Александрова, а президенти Володимир Путін і Петро Порошенко підписали відповідні укази про помилування.

Президент Франції Франсуа Олланд розповів журналістам, що рішення про обмін було узгоджено під час телефонних переговорів «Нормандської» четвірки 23 травня.[1] Сумнівно, щоб мова йшла лише про сам обмін, без прив’язки до інших питань імплементації Мінських угод. Прикметно, що під час зустрічі із Петром Порошенком, вже за кілька годин після прибуття до України, Надія Савченко висловилася на підтримку Мінських угод: «Дуже добре, що є Мінські домовленості. Дуже добре, що вони будуть виконуватися. Тому що ми зробимо все для того, щоб вони виконувалися».[2] Цитування цих слів Н.Савченко на офіційному інтернет-сайті Президента України свідчить про бажання наголосити на них.

У день звільнення Н.Савченко Міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр заявив: «Я сподіваюсь, що сьогоднішній обмін полоненими допоможе розбудувати довіру між країнами та створить позитивну ситуацію для Мінського процесу».[3] Є очевидним, що Ф.В.Штайнмаєр видає бажане за дійсне, адже навіть сама процедура обміну Н.Савченко і російських військових засвідчила вкрай невисокий рівень взаємної довіри Києва і Москви, які по хвилинам вивіряли час, щоб обмін відбувся синхронно. Втім, можна не сумніватися, що німецький міністр буде повторюватиме свої слова на наступних «Нормандських» зустрічах, наполягаючи, ніби Москва зробила крок до примирення і тепер час вимагати від Києва зустрічних дій, а саме – виборів на Донбасі.

На підтвердження такого варіанту розвитку подій свідчить коментар Держсекретаря США Джона Керрі, який назвав звільнення Н.Савченко «важливою частиною виконання Росією взятих на себе зобов’язань у рамках Мінських угод», що «має послужити поштовхом до їх повного виконання».[4] Далі в заяві говориться про необхідність дотримання перемир’я, доступу ОБСЄ до всієї території  конфлікту, і проведення виборів під моніторингом Бюро по демократичним інститутам і правам людини ОБСЄ (ні про яку озброєну поліцейську місію, як того вимагає Україна, не йдеться). І лише потім Держсекретар США називає виведення іноземних військ і відновлення українського контролю над кордоном (а не до виборів, як наполягає Київ).

До речі, в середині травня у Москві відбулася чергова зустріч помічника президента РФ Владислава Суркова з помічником держсекретаря США Вікторією Нуланд. Йшлося про виконання Мінських угод. Жодної конкретної інформації за підсумками зустрічі не оприлюднювалося, але, судячи із тексту цитованої вище заяви Дж.Керрі, позитивних новин для Києва немає. Навпаки, інформація про завершення підготовки законопроекту про проведення виборів на окупованих територіях, оприлюднена українськими журналістами,[5] свідчить про те, що Московсько-Берлінський сценарій врегулювання бере гору.

Що ж стосується ідеї Києва про озброєну поліцейську місію ОБСЄ, то інформація президентського інтернет-сайту, що 23 травня, під час «Нормандських» переговорів у телефонному режимі «керівники України, Франції, Німеччини та Росії висловили підтримку розгортання поліцейської місії ОБСЄ на Донбасі»,[6] не була підтверджена ні Берліном, ні Парижем. А Москва її фактично спростувала словами міністра Сергія Лаврова: «Зараз раптом тема безпеки стала головною для Порошенка, і не тільки припинення вогню, але й забезпечення якимись силами безпеки на всій території Донбасу. Хочу сказати: на це Донбас ніколи не піде».[7]  

Окрім проведення місцевих виборів, яких Берлін, Париж і Вашингтон тепер вимагатимуть від Києва із подвійним заповзяттям, Москва також небезпідставно розраховує отримати в обмін на свободу Н.Савченко – скасування санкцій, або ж їх послаблення до прийнятного рівня. Віце-канцлер Німеччини Зігмар Габріель[8] та Міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр вже закликали до поетапного скасування санкцій.[9]

Крім того, В.Путін небезпідставно розраховує, що Н.Савченко може стати політичним конкурентом діючого Президента України П.Порошенка, рейтинг якого суттєво знизився на тлі відсутності реформ і офшорних скандалів. Зважаючи на членство Н.Савченко в опозиційній до П.Порошенка партії «Батьківщина», такий розвиток подій цілком може мати місце.

Звільнення Надії Савченко – безумовно важлива подія, але, на жаль, це лише тактична перемога Києва, яку його опоненти спробують використати у своїх стратегічних планах. З одного боку звільняючи заручницю, а з іншого – посилюючи обстріли на Донбасі, Росія пропонує Заходу ілюзію вибору між кращим і гіршим сценарієм розвитку подій. Прагнучи скасувати санкції і повернутися до «бізнесу-як-завжди», Брюссель, Берлін і Вашингтон схиляються прийняти Кремлівський сценарій. І вони можуть зробити це, якщо Київ не запропонує реальної альтернативи і не доведе Заходу свою здатність провести реформи.