ЄВРОПА НА ПОРОЗІ НОВОЇ «ГАЗОВОЇ ВІЙНИ»?

Через п’ять років після двохтижневих перебоїв із постачанням російського газу, що мали місце в 2009 р., Європа знову опинилася напередодні «газової» війни. Причина – знову та ж: спроби Росії позбавити Україну суверенітету за допомогою газового важелю.

15 травня 2014 р. В.Путін офіційно повідомив лідерів країн ЄС про переведення України на передоплату, що за умов невирішеної суперечки щодо ціни на газ фактично означає попередження про припинення постачання газу в Україну з 1 червня 2014 р.  В.Путін оцінив заборгованість України за газ в $3,5 млрд., «забувши» відзначити, що така цифра виникла внаслідок необґрунтованого підвищення російською стороною ціни на газ з $268 до $485 за тис. куб. після того, як РФ анексувала Крим і денонсувала угоди по Чорноморському флоту, які включали знижку на газ. Зазначимо також, що, на думку єврокомісара із питань енергетики Гюнтера Оттінгера, справедливою ціною на російський газ для України має бути $350-380 за тис. куб.[1]

Москва «комплексно» підійшла до української газової проблематики: майже вдвічі піднявши ціну на газ, вона також відібрала в України перспективні газові родовища біля узбережжя Криму, а російські бойовики захопили території Донецької області, де знаходяться найбільші в Україні поклади сланцевого газу[2], який в перспективі мав звільнити від російської енергетичної залежності. Крім того, Україна постала перед ризиком втратити разом із Донбасом і вугілля, що ще посилить енергетичні проблеми.

Україна заявила про свій намір судитися із Росією в Стокгольмському суді, якщо «Газпром» відкине передарбітражну пропозицію «Нафтогазу» щодо зниження ціни на газ. Також Київ готується до організації реверсних поставок газу з Польщі, Угорщини та Словаччини. Але цих заходів вочевидь буде замало: рішення міжнародного суду Москва може проігнорувати, а реверсних поставок буде для України недостатньо. Тож надія – на міжнародне сприяння вирішенню традиційних газових проблем із РФ.

ЄС у газовому питанні продемонстрував своє традиційне невміння діяти на випередження. За п’ять років, що минули з часів «газової війни» 2009 р., Європа так і не вжила належних заходів для зменшення своєї енергетичної залежності від Росії. І хоча поновлення Росією «газової війни» було неважко передбачити одразу ж після падіння режиму В.Януковича, лише 6 травня 2014 р. Міністри енергетики держав G-7 зібралися в Римі, щоб розробити попередній варіант плану зменшення залежності від російського газу, який має бути обговорений на саміті G-7 у Брюсселі 4-5 червня 2014 р. Тоді ж має бути прийнято і план дій з підтримки України в разі припинення російських поставок газу[3].

При цьому, Євросоюз виявився неготовим наважитися на комплексний підхід до вирішення питання газової залежності від Росії. Як і можна було очікувати, єврокомісар з енергетики Ґюнтер Еттінґер не підтримав пропозицію польського прем’єр-міністра Дональда Туска щодо створення Європейського енергетичного союзу, який займатиметься закупівлею газу для усіх держав-членів ЄС, що позбавило би Москву можливості тиснути на європейські столиці за допомогою газового важелю[4]. Ґ.Еттінґер також заявив, що у нього немає принципових заперечень щодо будівництва газопроводу «Південний потік», який має поєднати Росію та Центральну Європу в обхід України[5]. Стало відомо також, що газові компанії переконали єврочиновників не включати до нового списку осіб, проти яких запроваджено санкції, голову правління «Газпрому» Олексія Міллера[6]. А отже – використання Росією газового важеля у війні проти України залишається безкарним для основних виконавців.

Наскільки відсутність спільної енергетичної політики робить окремі країни ЄС політично залежними від Москви – можна простежити за позицією Угорщини, яка на 4/5 залежить від поставок російського газу і яка розраховує на участь Росії в будівництві ядерних реакторів. 10 травня 2014 р. у своїй інавгураційній заяві прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан заявив, що угорці Карпатського регіону, зокрема в Україні, повинні мати автономію та право на подвійне громадянство. 14 травня, на зустрічі із керівником «Газпрому» О.Міллером, В.Орбан закликав прискорити будівництво газопроводу «Південний потік». А наступного дня, під час Форуму глобальної безпеки в Братиславі за участі прем’єр-міністрів країн «Вишеградської четвірки», В.Орбан назвав Україну таким же «викликом для Європи» як і Росія, бо, мовляв, немає гарантій, що в Україні буде утверджена демократія і проведені реформи, і що ЄС змушений «платити» за проблеми України.

У відповідь прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск закликав не «висловлювати меседжі, які підтримують головну лінію російської пропаганди» і справедливо заявив, що «у європейській політиці лицемірство є найбільшим супротивником справжньої солідарності»[7].

Та очевидно, що справа не лише у В.Орбані, і не лише в Угорщині. Євросоюз в цілому потребує більш ефективних механізмів прийняття обов’язкових для виконання консолідованих рішень, які враховуватимуть інтереси всього об’єднання в цілому. Тоді в окремих столицях не буде спокуси приймати егоїстичні рішення, які йдуть у розріз із загальноєвропейськими інтересами. І тоді Євросоюз не буде дозволяти диктувати йому умови державі, яка на 50% залежить від торгівлі із ним, тоді як зворотна залежність в багато разів менша.[8]