ЧЕРГОВА ЗУСТРІЧ «НОРМАНДСЬКОЇ» ЧЕТВІРКИ ЗАКІНЧИЛАСЯ БЕЗРЕЗУЛЬТАТНО

11 травня в Берліні пройшла чергова, вже дванадцята зустріч «Нормандської» четвірки.  Жодних відчутних результатів переговори не принесли, і навіть не схоже, щоб завдання «прориву» у врегулюванні конфлікту стояло на порядку денному.

Після трьохгодинних переговорів міністрів закордонних справ України, Росії ,Франції та Німеччини, господар заходу Франк-Вальтер Штайнмаєр повідомив, що значних успіхів сторони не досягли. Домовилися лише створити демілітаризовані зони і заборонити збройні навчання на лінії зіткнення, а також поліпшити обмін інформацією з метою зниження ризиків інцидентів.[1] Щоправда, про заборону навчань вздовж лінії зіткнення сторони вже домовлялися два місяці тому в рамках Тристоронньої контактної групи, тож нічого нового в цьому сенсі «Нормандська» зустріч не принесла.

Сергій Лавров заявив, що в Берліні «було підтверджено взаємопов’язане вирішення усіх цих проблем. Це стосується і виборів у місцеві органи самоуправління на Донбасі, це стосується і необхідності ухвалення закону про особливий статус Донбасу».[2] Вірогідно, російський міністр має на увазі, ніби сторони погодилися вирішувати питання безпеки на Донбасі одночасно із питанням виборів та «децентралізації» української Конституції. Якщо справді так, то це мінус для української сторони, яка справедливо наполягає, що питання виборів має вирішуватися лише після встановлення миру.

У Берліні російська сторона запропонувала свій варіант закону про вибори на Донбасі, на що справедливо отримала категоричну відмову українською сторони. Втім, Франк-Вальтер Штайнмаєр зовсім не вважає неприйнятним, що РФ, де демократичних виборів не було вже багато років, намагається нав’язати свою модель виборів Україні. Після переговорів німецький міністр висловив жаль, що сторонам не вдалося зблизити позиції з цього питання.[3]

Ф.В. Штайнмаєр взагалі відомий своїми симпатіями до Росії, тож його посередництво навряд чи можна вважати неупередженим. Та його готовність йти назустріч вимогам РФ не в останню чергу може посилюватися і внаслідок позиції України, яка, замість внесення реального плану врегулювання, вже кілька місяців наполягає на введенні на Донбас «нової озброєної поліцейської місії ОБСЄ для забезпечення контролю режиму припинення вогню, охорони відведеного озброєння, забезпечення виводу окупаційних військ Російської Федерації з окупованих території та забезпечення контролю ділянки українсько-російського кордону»[4]. Головуючи в ОБСЄ, німецький міністр напевно знає, що подібних місій ця організація ніколи не проводила, у неї немає відповідного мандату, та й загалом поліцейські місії не вводяться під час гострої стадії збройного конфлікту. Тож цілком можливо, що завідомо нереальну вимогу Києва Ф.В. Штайнмаєр розцінює або як некомпетентність, або як свідому спробу завести переговори в глухий кут, що ще більше налаштовує його на пошук компромісу із Москвою.

Нагадаємо, що раніше Київ намагався просувати ідею миротворчої місії ООН, потім – місії Європейського Союзу, але, отримавши відмови, перейшов до ідеї «поліцейської» місії ОБСЄ, вкладаючи в це поняття функції, притаманні не поліцейським, а миротворчим місіям. Коментуючи на прохання «Радіо Свобода» ідею озброєної місії ОБСЄ, конфліктолог-міжнародник Григорій Перепелиця нагадав, що «ОБСЄ має повноваження тільки щодо спостережних місій і посередництва – у рамках угоди між ООН і ОБСЄ», а миротворчі операції може запроваджувати тільки ООН.[5]

Загалом же, складно розраховувати на рішучу підтримку Києва світовим співтовариством у ситуації, коли власний український суд відмовляється визнати факт російської агресії. 12 травня Шевченківський районний суд м. Києва відмовив у задоволені заяви керівника проекту «Відкритий суд» Станіслава Батрина про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України. Прикметно, що розгляд справи тривав понад півтора роки, а сама заява була подана позивачем ще 29 серпня 2014 р., тобто після першого відкритого вторгнення регулярних військ РФ на територію України. За словами позивача, саме «Президент в особі представника категорично наполіг на відмові у встановленні факту збройної агресії».[6] Інформацію про рішення київського суду з готовністю розтиражували російські ЗМІ, що й недивно, адже відтепер складно уявити, як Україна буде доводити російську агресію в міжнародних судах, якщо її власний суд визнавати факт агресії відмовився.

«Нормандський» переговорний процес, як і мінські переговори Тристоронньої контактної групи вже кілька місяців перебувають у глухому куті. Позиції сторін, включаючи вимогу щодо «озброєної поліцейської місії ОБСЄ», не наближають реальне розв’язання конфлікту, в якому майже щодня продовжують гинути люди. При цьому, затягування часу грає на руку Москві, адже з кожним днем перебування Донбасу під російською окупацією там знищуються залишки всього українського, ведеться людоненависницька агітація, вивозиться до РФ обладнання заводів. Тож незабаром повертати буде нічого, окрім зруйнованої війною голої землі. Київ же за два роки конфлікту досі не запропонував чіткого, зрозумілого власним громадянам та міжнародним партнерам плану повернення Донбасу.