«ЖЕНЕВСЬКА ЗАЯВА»: ІНСТРУМЕНТ ДЛЯ ТИХ, ХТО ДІЄ,

І ВИПРАВДАННЯ ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ ХОЧЕ, НЕ МОЖЕ ЧИ НЕ ЗНАЄ ЯК ДІЯТИ

Підсумком багатогодинних переговорів голів зовнішньополітичних відомств України, Росії, ЄС і США 17 квітня 2014 р. стала спільна Женевська заява – як  результат компромісу, «дипломатичні» положення якої кожна сторона може трактувати на власний розсуд. У цьому – і сила, і слабкість документу. Зрозуміло, що сила – для сторони, яка має достатньо політичної волі та ресурсів, щоб втілити документ відповідно до того сенсу, який вона закладає в його положення. Для слабкої ж сторони документ може слугувати хіба що приводом для виправдання бездіяльності.

Українські експерти вважають найбільшим позитивом вже сам факт проведення переговорів, адже раніше російська сторона не хотіла спілкуватися в офіційному форматі із представниками нової української влади. До «активу» України також відносять відсутність у спільній заяві згадування про федералізацію, статус російської мови і формування коаліційного уряду за участі представників Партії регіонів – ці ідеї активно просуває російська сторона.

З іншого боку, до тексту заяви було включено пункт про необхідність проведення конституційної реформи, яку мають спільно готувати всі політичні сили і представники всіх регіонів. За умов, коли представники Партії регіонів та комуністів, а також облрад деяких східних областей виступають лише ретрансляторами кремлівських вимог до конституційних змін, – фактично йдеться про залучення російської сторони до обговорення нової української Конституції. Ще про «мінуси» для України: до заяви не потрапили положення щодо відведення російських військ від українського кордону; про скасування рішення Держдуми РФ, яке дозволяє В.Путіну вводити війська в Україну; не згадується про відмову Москви від підтримки сепаратистів, не кажучи вже про визнання Росії учасником конфлікту та про неприйнятність анексії Криму.

Натомість у заяві говориться, що «всі сторони повинні утримуватися від використання сили», що не коректно, адже не можна ставити в один ряд злочинні захоплення державних установ і заручників озброєними російськими диверсантами і сепаратистами, та законні дії українських органів правопорядку по захисту громадян і державного суверенітету.

До переваг заяви можна було би віднести положення, що всі незаконні угрупування мають бути роззброєні, а захоплені будівлі – звільнені. Але це було би перевагою лише в тому разі, якби українська сторона мала достатньо рішучості та можливостей, щоб реалізувати ці положення. На ділі все вилилося в марнування часу на безперспективні переговори із сепаратистами (які рішень не приймають, а лише виконують команди з Кремля), що надало останнім час для подальшого озброєння і укріплення своїх позиції.

Та найбільшим недоліком Женевської заяви є той факт, що Москва і не збиралася її виконувати. Це, в принципі, було очевидним для всіх – достатньо згадати більш ніж стримані коментарі Барака Обами, Кетрін Ештон та Арсенія Яценюка щодо перспектив виконання домовленостей росіянами. Ні щоденні публічні заклики американських та європейських лідерів з вимогою виконувати домовленості, ні погрози посилення санкцій не змінили позицію Москви. Через тиждень після Женевської зустрічі Бараку Обамі та Джону Керрі нічого не залишалося, як констатувати, Росія не зробила жодного кроку, спрямованого на виконання домовленостей[1].

Можна припустити, що Женевська декларація і була потрібна Вашингтону та Брюсселю, щоб отримати час та додатковий аргумент для переконання всіх членів ЄС в неможливості дипломатичного вирішення конфлікту із Росією через відсутність в останньої відповідних намірів, а отже – і в необхідності посилення санкцій.

Домовленість про запровадження додаткових санкцій проти Росії була досягнута у форматі Великої сімки 25 квітня. У заяві G-7 віталися кроки України з виконання Женевських домовленостей і засуджувалися дії Росії з анексії Криму та підтримки сепаратистів. Серед важливих для України положень заяви G-7 – згадка про рух нашої держави до «децентралізацію» в рамках конституційної реформи (фактично – це виконання вимоги Росії). Позитивним сигналом можна вважати положення заяви, що реакція G-7 на анексію Криму «буде включати, але не обмежиться, заходами в економічній, торгівельній та фінансовій сферах»[2]. Отже, вперше країни G-7 заговорили про можливість якоїсь додаткової реакції на російську агресію, окрім економічних санкцій. Чи мається на увазі можливість надання Україні збройної допомоги – тепер має гадати Кремль.

28 квітня США і ЄС заявили про запровадження додаткових санкцій проти низки впливових російських політиків і афілійованих бізнес-структур, зокрема, проти керівника «Роснефти» Ігоря Сєчина, першого заступника голови адміністрації президента В'ячеслава Володіна, заступника голови уряду Дмитра Козака, голови комітету Держдуми з міжнародних справ Олексія Пушкова, проти бізнесових структур близьких до Кремля Г.Тимченка і братів Ротенбергів та ін.

Москва, зі свого боку, скористалася Женевською заявою для затягування часу і для звинувачення української сторони в невиконанні досягнутих домовленостей, що нібито створює для Росії привід для введення в Україну своїх військ[3]. При цьому, представник РФ при ООН Віталій Чуркін навіть не приховує, що введення військ планується за «грузинським сценарієм»: «Є відповідні норми Статуту ООН, стаття 51 Статуту, яка говорить про самооборону і яку ми, до речі, задіяли під час конфлікту на Кавказі в 2008 році».[4]

Отже, Женевські домовленості дали можливість сторонам конфлікту «виграти час» для продовження реалізації запланованих ними заходів. США і ЄС запровадили додаткові санкції, які впритул наблизилися до оточення В.Путіна. Москва продовжила підготовку до вторгнення в Україну, посунувши війська до самого кордону і активізувавши діяльність сепаратистів. Загадкою залишається лише, чого досягла Україна, окрім оголошеної, але так і не проведеної Антитерористичної операції.