РОСІЯ ЗАБЕРЕ СТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКОЇ ТЕРИТОРІЇ, СКІЛЬКИ ЇЙ ЗДАДУТЬ БЕЗ БОЮ УКРАЇНА, ЄВРОПА І США

Місяць бездіяльності Києва, Брюсселя та Вашингтона вже після окупації Росією Криму переконав Москву, що агресію можна сміливо продовжувати. «Беззуба» реакція фактично провокувала Кремль розширювати географію своєї безкарної агресії.

Офіційний Київ не перестає скаржитися на проникнення представників російських диверсійних сил у східні та південні регіони, проте за місяць так і не вжив належних заходів для уникнення сплеску сепаратизму. Кордони із Росією не були перекриті, на основних автошляхах в східних і південних областях не були своєчасно встановлені блок-пости. Обіцяне ще в березні перекидання підрозділів міліції із центральних областей у східні не відбулося, в той час як місцева міліція не лише не чинить опору сепаратистам, але і цілими відділками переходить на їх бік. Будівлі органів влади, силових структур, інфраструктурні об’єкти в східних та південних регіонах фактично не охороняються, і сепаратисти на чолі із представниками російських спецслужб захоплюють їх без спротиву. Під приводом відданості мирному розв’язанню ситуації керівництво українських силових структур не дозволяє своїм підлеглим застосовувати силу проти озброєних сепаратистів, натомість міліція жорстоко б’є активістів, що виступають проти сепаратизму[1].

Фактично в Україні ні на державному (йдеться, перш за все, про правоохоронні органи), ні на експертному рівні немає розуміння реального стану речей. Навіть тоді, коли сепаратисти вже почали захоплювати приміщення органів влади, міліції та СБУ в Донецькій та Луганській областях, міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков продовжував стверджувати, що ситуація – під контролем. Дивує, що цим запевненням вірили й такі відомі експерти, як керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук, який 10 квітня в інтерв’ю інтернет-виданню «Bakupost» сказав, що «українські правоохоронці беруть ситуацію під свій контроль»[2]. За кілька днів потому сепаратисти захопили половину міст Донецької області, а озброєних бойовиків безперешкодно завозили до Слов’янська із Криму у військових вантажівках[3].

Не демонструє успіхів українське зовнішньополітичне відомство. Відсутність реальних домовленостей про підтримку України Сполученими Штатами, державами Європи та країнами СНД – підміняється щоденними гнівними заявами на адресу МЗС Росії. Замість того, щоб використати дипломатичний хист і запропонувати РФ та «сепаратистам» переговорні механізми, які, принаймні, відстрочать агресію і нададуть українській владі можливості зосередити ресурси для захисту, вітчизняний МЗС змагається із російськими колегами в красномовстві.

Замість того, щоб розпочати кампанію за призупинення членства Росії в Раді Безпеки ООН (як запропонували експерт Європейського центру політики Аманда Пол та колишній Директор Політичного Департаменту МЗС України Василь Філіпчук[4]) або хоча б вимагати визнати Росію стороною конфлікту, українська дипломатія зробила ставку на кроки, які вимагають менше зусиль, проте не мають і реального ефекту. Зокрема, українська сторона добилася резолюції Виконавчої ради ЮНЕСКО щодо загрози, яку становить посилення військової присутністю Росії в Криму освітньому процесу і свободі слова жителів півострову, а також розташованим в Криму об’єктам культурної спадщини[5]. Ще один «значний успіх» – 10 квітня Парламентська Асамблея Ради Європи засудила дії Росії щодо України і позбавила російську делегацію права голосу до кінця 2014 р. Очевидно, що жодних реальних проблем для Москви ці рішення не створять, адже вплив ЮНЕСКО та Ради Європи на світову політику, на жаль, близький до нуля.

Значно сильніший вплив на поведінку Кремля могла би мати ініціатива розглянути питання про призупинення членства Росії в Раді Безпеки ООН. Варто пригадати, що Росія «успадкувала» місце в Радбезі ООН від СРСР, самостійно призначивши себе «спадкоємцем» Радянського Союзу. Протест України як колишньої республіки СРСР і як держави-співзасновника ООН проти узурпації Росією місця СРСР в Радбезі міг би стати приводом для підняття питання про принаймні призупинення членства РФ в РБ ООН, що, до речі, позбавило би В.Путіна можливості блокувати вирішення цілої низки міжнародних конфліктів.

Чергове засідання Рада Безпеки ООН по українському питанню, що мало місце 13 квітня, позначилося новими гнівними, але знову безрезультатними заявами представників України, європейських держав та США щодо російської агресії – тепер  вже у східних областях України. Наступного дня в.о. Президента України Олександр Турчинов у ході телефонної розмови запропонував Генсеку ООН Пан Гі Муну провести спільну з миротворчими силами ООН антитерористичну операцію на Сході України, щоб «засвідчити легітимність та правомірність» дій української сторони. Як така  операція може бути можливою, коли мандат на її проведення дає Рада безпеки ООН, де Росія має право вето.

Вірогідно, що програма-мінімум Кремля – дестабілізувати Україну, зірвати президентські вибори, схилити Захід і Київ прийняти план федералізації, який згодом знищить державу. Програма-максимум – ще до виборів анексувати Схід і Південь України, та повернути до Києва маріонетковий уряд Януковича. Проміжний варіант – створити самопроголошену автономію на захоплених сепаратистами українських територіях, і вимагати визнати їх повноправним учасником переговорів. Чи вдасться Кремлю реалізувати свої сценарії – залежить від того, наскільки скоро Київ, Вашингтон і європейські столиці перестануть підігрувати Москві в затягуванні часу і перейдуть нарешті до реального захисту України від неприхованої військової агресії.