УКРАЇНА – ТУРЕЧЧИНА: ЧИ ЗМОЖЕ ТАКТИЧНИЙ СОЮЗ ПЕРЕРОСТИ У СТРАТЕГІЧНИЙ?

Візит української делегації на чолі з Президентом Порошенком до Туреччини офіційно назвали налагодженням стратегічного партнерства з особливим наголосом на поглиблення безпекової співпраці і спільних зусиллях задля деокупації Криму. Питання в тому – чого більше в теперішньому зближенні двох країн – стратегічного розрахунку чи тактичних міркувань з огляду на загострення їх відносин із Росією.

9 березня 2016 р. в Анкарі відбулося П’яте засідання Стратегічної ради високого рівня між Україною та Туреччиною. За підсумками засідання сторони домовилися посилити співробітництво за цілою низкою напрямків, які можна згрупувати в два блоки – безпековий та економічний.

У тексті спільної декларації, прийнятої за підсумками переговорів, першими стоять безпекові питання. Сторони домовилися: посилити координацію, співробітництво та договірну базу між Туреччиною та Україною у сфері безпеки й оборони; сприяти зміцненню механізмів регіональної безпеки в Чорному морі; нарощувати співпрацю в контексті спільних зусиль, спрямованих на забезпечення міжнародної безпеки, в т.ч. і в рамках НАТО; поглиблювати співпрацю у сфері модернізації оборонно-промислового комплексу; виробити Дорожню карту реалізації спільних високотехнологічних проектів у галузі космосу, авіабудування, оборонної промисловості; працювати разом у рамках міжнародного права з метою деокупації Криму.[1]  Також було підписано Протокол про співробітництво між Апаратом Ради національної безпеки та оборони України і Генеральним секретаріатом Ради національної безпеки Туреччини, спрямований на активізацію співробітництва.[2]

Пріоритетність безпекових питань для обох сторін є очевидною з огляду на їх напружені відносини із Росією, яка анексувала Кримі і веде війну на сході України, а військовим втручанням у справи Сирії суттєво погіршила ситуацію з безпекою південних кордонів Туреччини. Київ і Анкара мають широкі можливості для взаємовигідної співпраці військово-промислових комплексів, взаємодії в питаннях чорноморської безпеки.

Інша справа – наскільки далеко готові піти сторони в практичній площині безпекового співробітництва. Туреччина є членом НАТО і перебуває в принципово іншій ситуації, ніж Україна. РФ не наважиться на відкрите протистояння із Туреччиною, а остання у своїх діях зважає на загальну політику Альянсу і не ризикне піти на конфлікт з Росією заради України. Можливо тому Анкара не спішить приставати на пропозиції Києва про спільне патрулювання у Чорному морі. Туреччина пообіцяла передати Україні мобільні шпиталі та іншу військову допомогу, але про зброю не йдеться.

Не все однозначно і щодо задекларованих намірів двох держав здійснювати спільні кроки, спрямовані на деокупацію Криму, зокрема, залучити Анкару до переговорів у форматі «Женева плюс» за участю гарантів Будапештського меморандуму.[3] Зважаючи на те, що РФ у принципі відмовляється від будь-якого формату обговорення приналежності Криму, – визначення складу учасників таких переговорів є поки що суто гіпотетичним питанням. До того ж, складно передбачити, яку роль відіграла би на таких перемовинах Туреччина, яка, до речі, не приєдналася до санкцій, запроваджених проти РФ за окупацію Криму, а турецькі транспорті судна продовжували перевезення до кримських портів.

Другий блок питань, що обговорювалися в Анкарі, – економічний. Україна і Туреччина домовилися завершити впродовж 2016 р. переговори щодо Угоди про вільну торгівлю; забезпечити підписання двосторонніх угод про взаємний захист інвестицій та уникнення подвійного оподаткування; розширити співробітництво у сфері міжнародних комбінованих/контейнерних перевезень; посилити співпрацю в туристичній галузі; опрацювати можливості спільного залучення до проектів із постачання природного газу з Каспійського басейну до Європи.[4]

Плани великі, проте поки що невідомо, чи будуть вони реалізовані. Переговори про вільну торгівлю йдуть складно; втілення планів економічного співробітництва, задекларованих під час минулорічного засідання Стратегічної ради, пробуксовує; а взаємний товарообіг у 2015 р. впав на 22% порівняно із 2014 р., хоча рік тому сторони заявляли про плани суттєво його наростити.[5] Анкара все ще залишається одним із найважливіших торговельних партнерів для Києва, але загальна складна ситуація в українській економіці не сприяє нарощуванню співпраці.

Підсумовуючи візит до Туреччини, Петро Порошенко заявив, що «стратегічне партнерство» двох держав «має стати каталізатором змін на краще у всьому регіоні».[6] Президенти підписали спільну Декларацію про поглиблення стратегічного партнерства між Україною та Турецькою Республікою.[7]  Та щоб партнерство справді стало стратегічним – потрібно докласти чимало зусиль і мати на них політичну волю. Поки що відносини України і Туреччини більше нагадують ситуативний політичний союз, що виник на тлі загострення відносин їх обох із Росією. І якщо конфронтація Києва із Москвою явно буде затяжною, то у випадку Анкари це зовсім необов’язково.

Наміри Києва посилити співпрацю із Туреччиною, зокрема, в безпековій площині, є своєчасними та правильними, як і спроби залучити Анкару до вирішення кримської проблематики. Інша справа, що для успіху на цьому шляху потрібно знайти точки дотику, де збігатимуться довгострокові стратегічні інтереси обох сторін. Що ж стосується перспектив справді стратегічного безпекового партнерства Києва та Анкари, то вести мову про це можна буде лише тоді, коли Україна стане хоча б кандидатом на членство в НАТО.