ПОПРИ ОСЛАБЛЕННЯ ПОЗИЦІЙ, РОСІЯ НАМАГАЄТЬСЯ НАВ’ЯЗАТИ ЗАХОДУ СВІЙ СЦЕНАРІЙ ДЛЯ ДОНБАСУ І УКРАЇНИ

Наближення світових цін на нафту до рівня собівартості її видобутку в РФ, а також продовження санкцій ЄС і США поглиблюють кризу російської економіки. За таких обставин, Москва намагається прискорити вирішення «донецького» питання на свою користь, щоб домогтися скасування санкцій і перекласти на Київ тягар фінансової відповідальності за зруйнований війною регіон (за даними  німецького видання «Bild» фінансування Донбасу обходиться РФ у понад мільярд євро на рік)[1].

30 грудня 2015 р. лідери «Нормандської» четвірки в телефонному режимі домовилися продовжити термін дії Мінських угод на 2016 рік. При цьому, конкретні строки названі не були, як не було запропоновано й плану дій на випадок, якщо РФ продовжить саботувати виконання своїх зобов’язань.  

Росія продовжує вести подвійну гру, з одного боку – стимулюючи бойовиків до порушення перемир’я, а з іншого – імітуючи прагнення миру черговими облудними ініціативними. Наприкінці грудня 2015 р. Володимир Путін призначив нового повноважного представника РФ в Контактній групі із врегулювання ситуації в Україні – нам став екс-голова Держдуми Росії, постійний член Ради Безпеки РФ Борис Гризлов. Останній виступив у середині січня з ініціативою оголошення нового «режиму тиші» (який проросійські бойовики одразу ж самі й порушили), провів переговори із Петром Порошенком і заявив про існування можливостей «серйозно просунутися в реалізації Мінських угод»,[2] не уточнюючи, що саме мається на увазі.

Одночасно із посиленням своїх переговорних позицій у Контактній групі призначенням до неї досвідченого важковаговика Б.Гризлова, Росія активізувала переговори щодо українського питання із керівництвом США. 13 січня про Україну поговорили телефоном Володимир Путін і Барак Обама, а 15 січня шестигодинні переговори за зачиненим дверима провели під Калінінградом помічник президента РФ Владислав Сурков і помічником держсекретаря США Вікторія Нуланд. Інформації про конкретний зміст останніх переговорів немає, проте не може не насторожувати той факт, що В.Сурков, якого вважають координатором дій донецьких сепаратистів, назвав «конструктивними та корисними» ці консультації «з пошуку компромісів для реалізації мінських угод».[3] Варто також відзначити, що вже наступного дня представник Держдепу США Деніел Фрід сказав, що з Росії можуть зняти більшість санкцій у разі вирішення ситуації щодо Донбасу, залишивши лише ті (незначні) обмеження, які були введені внаслідок анексії Криму.[4]

Попри імітацію налаштованості на конструктив, насправді позиція РФ залишилася незмінною. Це чітко видно з інтерв’ю Володимира Путіна німецькому виданню «Bild», в якому він заявив, що головна передумова виконання Мінських угод – проведення Києвом конституційної реформи з наданням Донбасу статусу автономії на постійній, а не тимчасовій основі. І лише після цього, на думку В.Путін, мають виконуватися всі інші пункти Мінську-2, включаючи припинення бойових дій.[5]

Поганим сигналом для України є те, що до згоди на такий сценарій схиляються не лише Німеччина і Франція, а вже і США. Про те, що Київ має провести конституційну реформу і призначити вибори на окупованих територіях Донбасу, заявили в січні 2016 р. і посол США в Україні Джеффрі Пайєтт,[6] і міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр.[7] 

При цьому, жоден із західних політиків не висловився публічно на підтримку цілком обґрунтованої пропозиції українського Президента Петра Порошенка чітко визначити строки виконання всіх положень Мінських угод у 2016 р.[8]

Абсолютно зрозуміло, що якщо Україна, під тиском Заходу, погодиться надати сепаратистам автономію і провести псевдо-вибори під контролем російських окупаційних військ, то це лише легалізує керовані Кремлем анклави у складі Української держави, але аж ніяк не вирішить суті проблеми. Російські війська і зброя з Донбасу нікуди не подінуться – швидше за все, їх просто перейменують на «народну міліцію» Донбасу, утримання якої перекладуть на український бюджет, при збереженні керування з Кремля.

Отже, Мінський процес зайшов у глухий кут: Росія продовжує наполягати на неприйнятному сценарії одностороннього виконання домовленостей Україною, імітуючи готовність до конструктиву лише для того, щоб заручитися підтримкою Заходу, все більше схильного «повірити» обіцянкам Москви виконати свою частину Мінську-2 колись пізніше. Зрив Росією визначених у Мінську строків виконання домовленостей (до кінця 2015 р.) дає Києву підстави наполягати на своїй позиції щодо послідовності і нових строків виконання всіх положень Мінську-2, або ж взагалі піднімати питання про перегляд угоди, втілення якої було заблоковано саботажем Москви.