Інститут зовнішньополітичних досліджень

укр
eng
+38 (044) 287 52 58

Інститут зовнішньополітичних досліджень

тел. +38 (044) 287 52 58

Жыве? Белару?сь!: як політична криза в Білорусі позначиться на двосторонніх відносинах

        Олександра Лукашенка називають «останнім диктатором Європи». 9 серпня у Білорусі відбулося голосування на шостих за роки незалежності виборах президента. Досі Олександру Лукашенку вдавалося утримувати президентське крісло протягом 26 років. Нині ж країна увійшла в політичну кризу: з одного боку, білоруси не бажають бачити Лукашенка своїм лідером, з іншого – відсутнє потужне опозиційне ядро та сильна альтернатива фігура  нинішньому президенту. Світлана Тихановська, яка оголосила себе переможницею виборів, не має ані політичного досвіду, ані потужної команди. Водночас, легітимність Лукашенка нині підірвана. Європейський Союз заявив про невизнання офіційних результатів виборів. Нині у Брюссель готує до ухвалення пакет санкцій проти білоруських посадовців, які брали участь у фальсифікаціях та насильстві.

            За таких обставин українська сторона опинилася в обставинах невизначеності. Спершу офіційний Київ утримувався від політичної оцінки ситуації в Білорусі. Зокрема, це було зумовлено процесом переговорів щодо видачі найманців приватної військової компанії «Вагнер», затриманих у липні 2020 року. Проте, уже 14 серпня Мінськ передав в «вагнерівців» російській стороні. Більше того, Олександр Лукашенко заявив, що в Білорусі почалася агресія, організована з-за кордону, у тому числі з України: «Сьогодні вже понаїхали сюди з Польщі, Голландії, України та з цієї «відкритої Росії» Навального і так далі, і тому подібне. Уже агресія почалася проти країни»[1]. За таких умов «мовчання» для України ставало дедалі критичнішим. 15 серпня Міністерство закордонних справ України опублікувало заяву щодо президентських виборів у Білорусі, проте офіційна позиція держави виявилася відносно м’якою. Зокрема, у заяві не згадано про фальсифікацію виборів. Натомість, Київ обмежився м’яким формулюванням: «МЗС України констатує, що офіційно оприлюднені результати виборів президента Республіки Білорусь не викликають довіри в білоруському суспільстві»[2]. Таким чином, українська сторона зайняла позицію вичікування, адже ситуація в Білорусі нині залишається крихкою.

            Ключові європейські партнери України діють більш рішуче. Польща та Литва виступають драйверами тиску на білоруські владу. Зокрема, саме на прохання Варшави було скликано позачерговий саміт Європейської Ради, а литовський міністр закордонних справ Лінас Лінкявічюс називає Олександра Лукашенка «колишнім президентом»[3]. Водночас, необхідно відзначити, що 10 серпня глави МЗС Польщі, Литви та України спільно виступили із заявою, у якій закликали білоруську владу утриматися від застосування сили й звільнити затриманих[4]. З іншого боку, дипломатична стриманість офіційного Києва може бути обумовлена кількома вагомими причинами.

            По-перше, ізоляція Білорусі не вигідна не тільки для України, а для Європи загалом. Це неминуче призведе до зближення Мінська з Москвою і Пекіном. До цього часу Олександр Лукашенко намагався балансувати між Заходом і Росією. Він добре усвідомлює загрози, які може становити Російська Федерації як для білоруської держави загалом, так і для нього особисто. Проте, у разі заборони на в’їзд та міжнародної ізоляції білоруського президента, він не матиме іншого вибору, як знову тісно взаємодіяти з Кремлем. З огляду на економічне падіння, Білорусь гостро потребує зовнішнього фінансування. Таким донором може стати Росія, але за умови послаблення суверенітету та посилення інтеграції з РФ в рамках Союзної держави. Це добре розуміють у США, тому позиція Державного департаменту досі залишається достатньо м’якою. На відміну від ЄС, Вашингтон поки не готує жорстких санкцій проти Мінська. Хоча не виключено, що в разі загострення ситуації США будуть вимушені піти на обмеження щодо білоруських посадовців.

            По-друге, на відміну від подій Революції Гідності, у Білорусі не стоїть питання геополітичного вибору. Передусім, білоруський народ хоче зміни влади, а не зовнішньополітичного курсу держави. На виборах президента не було жодного прозахідного кандидата. Світлана Тихановська, яка за збігом обставин стала головним політичним опонентом Лукашенка, викликає багато запитань. Зокрема, вона не дала чіткої відповіді на питання «Чий Крим?»: «Можна я скажу так, як заведено говорити в нашій країні, як заведено за міжнародними законами? Юридично Крим український, фактично - російський. І не мучте мене більше»[5]. Таким чином, білоруська опозиція намагається об’єднати і проросійський, і прозахідний електорат. Адже, Білорусь – не Україна, і багато білорусів все ще віддають перевагу тісним зв’язкам з Росією. Тож, хто б не змінив Лукашенка на посаді, немає жодних гарантій, що Мінськ може вийти з так званих «братніх» обіймів Москвою.

            По-третє, нині режим Лукашенка продовжує триматися. Білоруський президент налаштований рішуче й буде боротися до кінця. Він уже проходив через санкції ЄС в 1998 і 2011 роках, і, як показує досвід, це не впливає на його наміри та позицію. Натомість, Лукашенко продовжує застосовувати насильство проти демонстрантів як єдиний інструмент залишитися при владі. У Європейському Союзі також добре розуміють, що білоруський президент триматиметься до кінця і може піти на посилення силового сценарію. Тому кроки Брюсселя є також досить обережними. Верховний представник ЄС з закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель в інтерв’ю іспанській газеті El Pais заявив, що Європейський Союз не хоче повторення подій Євромайдану у Білорусі: «У Європи немає намірів перетворити Білорусь на другу Україну»[6]. Дипломат обґрунтовує це тим, що питання народу Білорусі полягає не "у виборі між Росією і Європою", а в тому, щоб досягти свободи. У даному контексті Європейський Союз залучає до діалогу і Москву. Так, президент Франції Еммануель Макрон і канцлер Німеччини Ангела Меркель заявили про готовність до посередництва у вирішенні політичної кризи в Білорусі за участю Росії. Таким чином,  Москва перебуває у виграші. З одного боку, В. Путін має інтенсивні контакти з Олександром Лукашенком, з іншого боку – йому телефонують лідери ЄС з проханням врегулювати ситуацію в Білорусі.

            По-четверте, вірогідно, стримана позиція української сторони щодо оцінки ситуації в Білорусі пояснюється тим, що Мінськ залишається майданчиком для переговорів в рамках Тристоронньої контактної групи. До речі, саме завдяки Україні Лукашенку вдалося вийти із міжнародної ізоляції  у 2016 році, коли ЄС зняв майже всі санкції з Білорусі. Нині українська влада не шукає альтернативних майданчиків в рамках ТКГ по врегулюванню конфлікту на Донбасі. Зокрема, Президент України Володимир Зеленський заявив, що не бачить підстав для зміни місця зустрічі ТКГ: «Ми вдячні кожній країні, яка нам пропонує майданчик для цих важливих перемовин, але зараз усі розмови в форматі Мінська відбуваються у відеоформаті через COVID-19. Тому я вважаю, що від майданчика зараз, чи від міста, чи місця це не залежить зовсім»[7].  

            Таким чином, і Київ, і Мінськ зацікавлені у збереженні статус-кво у двосторонніх відносинах. І хоча Лукашенко під час виступів звинувачує Україну та інші держави у втручанні в ситуацію в Білорусі, це є не більше, ніж гра на публіку. Крім того, обидві сторони зацікавлені в збереженні торговельних зв’язків, які протягом останніх трьох років демонструють позитивну динаміку. Звісно, рано чи пізно білоруський народ має пройти свій етап еволюції від авторитарного режиму до демократії. Утім, незалежно від імені президента, Україні важливо зберігати дружні відносини з Мінськом, щоб не опинитися у суцільно ворожому середовищі на сході та півночі держави.