Нагірний Карабах знову палає, і цього разу ескалація досить серйозна. 27 вересня 2020 року розпочалася активна фаза протистояння Азербайджану і Вірменії, яке триває вже понад 30 років. Нова хвиля ескалації є доказом того, що заморожених конфліктів фактично не буває – рано чи пізно бойові дії поновлюються. Тому чергова ескалація між Баку та Єреваном була лише питанням часу. Утім, географія сторін, які так чи інакше, опиняються причетними до конфлікту та його врегулювання набагато ширша. Також спрацьовує ефект метелика – конфлікт в Карабаху тягне за собою наслідки не лише для Вірменії, Азербайджану, а й впливає на безпекову ситуацію в Східній Європі й регіональну розстановку сил загалом. Тож, яку позицію зайняла Україна  щодо загострення ситуації навколо Нагірного Карабаху?

Передусім, офіційний Київ попав у ситуацію, у якій йому довелося визначатися. Виклик полягав у тому, що одна зі сторін конфлікту (Азербайджан) визначена стратегічним партнером України. Це, у свою чергу накладає певні зобов’язання, проігнорувати які було не можливо. Спершу Міністерство закордонних справ України обмежилося коротким і доволі нейтральним  повідомлення у соціальній мережі Twitter, висловивши занепокоєння через нову хвилю ескалації: «Закликаємо сторони повернутися до діалогу заради мирного врегулювання конфлікту»[1]. Проте, уже за кілька днів очільник українського МЗС Дмитро Кулеба озвучив чітку позицію держави щодо ескалації в Нагірному Карабаху: «Ми послідовно підтримували територіальну цілісність Азербайджану, так само, як Азербайджан підтримував нашу територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах, і цей принцип залишається для нас абсолютно незмінним»[2].  Формування цієї чіткої позиції відповідає зовнішньополітичним інтересам держави та її орієнтирам, закладеним у новій Стратегії національної безпеки. Крім того, підтримка Азербайджану де-факто означає і підтримку Туреччини, яка є стратегічним партнером України. У даному контексті варто відзначити, що саме Анкара є однією із найбільш зацікавлених сторін, яка стоїть за розв’язанням ескалації. Туреччина намагається змінити модальність регіонального порядку на свою користь.  І якщо на початку розгортання ескалації Баку й Анкара заперечували військове втручання Туреччини, то 9 жовтня в інтерв’ю CNN Президент Азербайджану Ільхам Алієв підтвердив присутність турецьких винищувачів F-16 на території держави[3].

За спиною Вірменії традиційно стоїть Російська Федерація. Однак, видається, що Москва не поспішає на допомогу Єревану, попри його членство в ОДКБ. Водночас, Росія взяла ініціативу на дипломатичному фронті – у результаті московських переговорів  глав МЗС Азербайджану та Вірменії за посередництва Сергія Лаврова, сторони домовилися про гуманітарне перемир’я в Нагірному Карабаху. Для Росії – це важливий успіх, адже вдалося зберегти роль головного посередника між двома державами. Серед іншого, у домовленостях від 10 жовтня 2020 року ідеться про «незмінність формату переговорного процесу»[4]. Таким чином, Москва підтримує життєдіяльність Мінської групи ОБСЄ, щоб не допустити Туреччину до прямої участі в переговорах. По-третє, така ситуація допомагає Росії налагодити мости із Заходом за рахунок солідарної позиції щодо Нагірного Карабаху.

В Україні пильно спостерігають за ситуацією в Нагірному Карабаху. Для Києва це важливий кейс того, як Баку намагається відновити суверенітет над Карабахом і окупованими азербайджанськими територіями. Адже рано чи пізно питання операції з відновлення контролю над окупованими Росією українськими територіями може постати і перед Україну. Зважаючи на липневе перемир’я, нині ситуація на Донбасі нагадує процес замороження конфлікту, проте, очевидно,  Україна не полишить спроб повернути під контроль свої території. Зробити це найближчим часом – майже нереально, зважаючи на велику військову перевагу РФ. Так само, є очевидним, що Москва ніколи не піде на добровільну передачу окупованого Криму й Донбасу. Тож, офіційний Київ просто зобов’язаний розглядати можливість повернення окупованих територій силою – хоча й зрозуміло, що цей не сценарій не є можливим протягом найближчих років.

Попри військові успіхи Азербайджану та взяття під контроль низки стратегічних висот, кількох сіл районного центру Джебраїл, досягти бліц-кригу не вдалося. Тенденції свідчать про те, що бойові дії триватимуть довго, адже жодна зі сторін не готова здаватися. Азербайджан не влаштовує статус-кво, а Вірменія виступає категорично проти його перегляду. Баку буде й надалі намагатися здійснити успішну наступальну операцію, щоб натиснути на Єреван у процесі переговорів. Таким чином, конфлікт у Нагірному Карабах певний час залишатиметься високо в міжнародному порядку денному. З прагматичної точки зору, це грає на користь Україні, адже Карабах відволікає увагу Москви від бойових дій на Донбасі.