15 листопада стало відомо, що зустріч лідерів держав в Нормандському форматі запланована на 9 грудня 2019 року. Метою зустрічі є «нова послідовність виконання мінських угод». Переговори про врегулювання конфлікту на Донбасі ведуться в тристоронньої контактній групі в Мінську (Україна, Росія, ОБСЄ), а також в нормандському форматі - за участю представників України, Франції, Німеччини та Росії. Згодом цю інформацію підтвердили у Офісі президента України. “Президент України Володимир Зеленський провів телефонну розмову з Президентом Французької Республіки Еммануелем Макроном.

Проте, ключовим залишається питання: з чим Зеленський збирається на нормандську зустріч? Відповідь на це питання озвучив Секретар Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данилов в коментарі журналістам телеканалів ICTV та "Україна". "Перш за все - ми зробимо обмін полоненими в форматі всіх на всіх, припинимо вогонь на всіх ділянках лінії розмежування, а також знайдемо спосіб вирішення питання, як проводити вибори, - сказав секретар РНБО України і підкреслив, що вибори можуть відбуватися тільки за українським законодавством, і після того, як Україна відновить свій контроль над кордоном з Росією[1]. У звязку з цим постає інше питання: а як проголосують виборці на окупованих Росією територіях навіть при умовах про які зазначив секретар РНБО України  О.Данилов?

Згіно соціологічного опитування проведеного 18 квітня 2014 року, підконтрольні Україні терититорії надавали такі відповіді: 11,7% підтримували уведення російських військ в Україну. 19,3%— у Донецькій області, стільки ж — у Луганській. У Запорізькій — 4,2%, у Херсонській — 4,7%.  7% були готові вітати введення російських військ. 12,6% жителів Донецької області й 11,7% — Луганської. 2,1% готові приєднатися до російської армії. На запитання "Що може змусити вас узятися за зброю?" лише 1,7% у Донецькій області відповіли "Загроза вашому регіону з боку Росії". Але залежно від формулювання запитання, готових протистояти російському агресорові в тому самому регіоні —  11,9% та 1,7%. У переліку пріоритетів загроза регіону поступалась іншим потенційним ризикам. Головний пріоритет — загроза життю респондента і його близьких (53,2%). Це найважливіше для всіх жителів Південного Сходу — від Херсонщини до Луганщини. Друге за ступенем важливості (з більшим відривом) — загроза територіальної цілісності — 10,4%. Це важливо для 6% луганчан. І для 22% жителів Херсонщини.[2]

За результатами соціологічного дослідження, проведеного на замовлення «Українського інституту майбутнього», презентовані у щотижневику «Дзеркало тижня»  на окупованій Росією частині Донбасу в 2019 році, лише 5,1% опитаних по той бік лінії розмежування хочуть "бути частиною України як колись". Ще 13,4% бачать нині підконтрольні ЛНР/ДНР території "частиною України, але з особливим статусом". Разом - 18,5%, тобто менше ніж одна п`ята - жителів ОРДЛО бачить майбутнє своєї малої батьківщини в Україні. Незалежності прагнуть теж не надто багато респондентів — 16,2%. А ось 50,9% вважають, що нинішні території ЛНР/ДНР мають стати частиною Росії, ще 13,4% — "частиною Росії, але з особливим статусом". Тобто більшість жителів ЛНР/ДНР — 64,3% — бачить цю частину Донбасу в складі Росії. Разом з тим, 57,8% жителів ДНР/ЛНР у ході соцдослідження назвали себе громадянами України. Паспорти ДНР/ЛНР — у 34,8%, Росії — 6,8%. Жителі ОРДЛО визначилися з назвою збройного конфлікту в Україні. 76% "повністю згодні" і "швидше згодні" з тим, що війна в Донбасі — це внутрішній український конфлікт (35,6 і 40,5% — відповідно). "Швидше не згодні" із цим — 14,1%. Абсолютно незгодних набралося 9,3%.

Інші соціологічні опитування проведені свідчать про наступне: 76% "повністю згодні" і "швидше згодні" з тим, що війна в Донбасі — це внутрішній український конфлікт. "Швидше не згодні" із цим — 14,1%. Абсолютно незгодних набралося 9,3%. Яка ж “багата” виявилася земля Донбасу на професійні військові кадри, БУКи, артилерію, боєприпаси, бронетехніку і гроші на утримання всього цього скромного псевдосамостійного життя… Однак треба сказати, 8,5% таки запідозрили щось недобре в невичерпності мілітаристських потенціалів ОРДЛО. 3,1% "повністю згодні" з тим, що війну в Донбасі розпочали Росія і місцеві проросійські угруповання. 6,4% із цим, "швидше згодні". При цьому 86% згодні із тим, що біля витоків конфлікту стояли проросійські угруповання й Москва, — "швидше не згодні" (45,1%) і "абсолютно не згодні" (44,9%). [3]

Пряму відповідь на запитання: "Як бути з Донбасом?" — великодушно прийняти чи прагматично відрізати.  Як прийняти, коли переважна більшість жителів окупованих територій вважають, що Крим — російський, Росія — не агресор, а в Україні — внутрішній конфлікт? Як прийняти, коли, знову ж таки, переважна більшість по той бік бачить себе частиною Росії? Країни, з якої Україна де-факто вже шостий рік перебуває у стані війни? Де взяти сили на усвідомлення відмови тих, хто проживає в ДНР/ЛНР, розділити відповідальність за події? Але як відрізати? Коли майже половина цих-таки людей ніколи не замислювалися над тим, щоб поміняти український паспорт на російський? Коли кожна четверта людина з тих, хто перебуває в окупації, відверто визнає, що тепло ставиться до України? А ще вдвічі більше людей завмирають у розгубленому мовчанні, чуючи запитання: від якої країни залежить якість вашого життя в найближчі п'ять років? Як відрізати, коли за п'ять років сама Україна провалила абсолютно всі програми допомоги переселенцям, по суті, відмовивши їм у реальній підтримці? Коли в нас у самих із рефлексією й усвідомленням подій не все гладко?

Основна проблема в тому, що відповісти чесно й прямо на всі ці глобальні запитання, а потім прийняти рішення, забезпечивши його необхідними ресурсами — економічними, соціальними, правовими, психологічними, — у змозі тільки сильна, стабільна, економічно розвинена держава. Країна, в якій є суспільний консенсус із приводу ключових рішень.  Але хіба це чимось схоже на нашу нинішню Україну? Країну, що шматує себе зсередини? Корумповану, слабку й некомпетентно керовану? Просто фізично не потягне ще одну мегаскладну багатомільйонну людську історію, де треба тонко комунікувати, точно будувати й жорстко приймати рішення. У результаті, впадемо всі — і ми, і вони. На те й розрахунок Росії[4].  

Зовнішньополітична ситуація також не надто сприяє позиціям нашої держави. Європейські лідери поспішають якомога швидше вирішити питання конфлікту на Донбасі і вже, по суті, не сприймають Росію як основну проблему на цьому шляху. Навпаки – історія із «Північним потоком» та ситуація у ПАРЄ чітко засвідчила тренд на «відлигу» у відносинах із РФ. Така ж непевна ситуація і з найбільш потужним до недавнього часу партнером України – США. Рівно за рік в цій країні мають відбутися чергові президентські вибори. Натомість саме наша країна стала тим «чорним лебедем», який може суттєво вплинути на розклад політичних сил всередині США. Якщо конфлікт, дійсно, не вирішити дипломатичним шляхом, доведеться готуватися до тривалого процесу «фантомних болей». В такому разі треба повністю змінювати як стратегію внутрішньої політики, так і зовнішньої. Передбачити усі можливі варіанти, посилювати обороноздатність та подбати про економічну міць. Варіант «замороженого» конфлікту має лише одну суттєву перевагу – визначеність з приводу подальших дій щодо Донбасу і можливість «перепрошивки» країни на більш якісні внутрішньо суспільні відносини.[5]

Як ми бачимо, зараз марно очікувати від Нормандського формату швидкого вирішення питання з окупованими територіями черз вищенаведені протиріччя. В свою чергу, вирушаючи на зустріч ми маємо враховувати те, що Росія бажає домовлятися лише на вигідних для неї умовах і ніякі дипломатичні домовленості не допоможуть вирішити болючі для нас питання, оскільки Росія постійно порушує їх.