22 липня 2020 року на зустрічі Тристоронньої контактної групи в Мінську сторони дійшли згоди щодо встановлення всеосяжного припинення вогню на лінії розмежування з 27 липня. Умови перемир’я забороняють наступати, вести розвідку, стріляти – у тому числі зі снайперських гвинтівок, розміщувати будь-яку воєнну техніку поблизу населених пунктів. За їх порушення передбачається «ефективне застосування дисциплінарних засобів»[1]. Рівно рік тому, 21 липня 2019 року, Офіс Президента так само оптимістично заявляв про досягнення домовленості про припинення вогню, але результату це не дало. Тож, які наслідки матиме для України поточне перемир’я?
Липневе перемир’я стало 29-им за шість років війни. Українська сторона добре розуміє, що перемир’я на Донбасі є короткотривалими й не дають жодних гарантій. Проте, основним засобом для України в протидії російській агресії залишається політико-дипломатичний тиск. Мета Києва полягає в тому, щоб надати імпульсу переговорам у нормандському форматі. Для того, щоб четвірка лідерів знову зустрілася на саміті, потрібен прогрес у виконанні попередніх домовленостей, досягнутих у грудні 2019 року. З одного боку, фіксуючи обстріли на Донбасі, Київ отримає чергові докази того, що інша сторона не виконує взятих на себе зобов’язань. Однак, з іншого боку, Україна, Франція, Росія та Німеччина мають різні позиції щодо того, хто є цією іншою стороною конфлікту. Так, риторика Путіна про «внутрішній» конфлікт в Україні залишається незмінною. Росія прагне представити себе як незалежного арбітра, заперечуючи свою присутність. Так само обережними є офіційні формулювання французької та німецької сторони. Тож, постає питання: від кого вимагати дотримання перемир’я?
У категоріях міжнародного гуманітарного права, «перемир’я - тимчасове чи повне припинення воєнних дій між воюючими сторонами за взаємною угодою або на вимогу Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй»[2]. У міжнародній практиці перемир’я встановлюється для того, щоб досягти мирної угоди. Проте, очевидно, що Москва не визнає себе стороною конфлікту й не збирається припиняти свої агресивні дії проти України. За шість років було немало випадків, коли противник використовував припинення вогню для мобілізації своїх сил, що призводило до більш активних бойових дій. Так, ще на початку війни у 2014 році відбулося підписання «Мінських угод» («Мінськ-1»), яке першим пунктом передбачало двостороннє припинення вогню і розведення військ. Проте, як це відбувалося не раз протягом останніх років, переважну більшість зобов’язань виконала лише українська сторона. Натомість, Росія та контрольовані нею бойовики відповіли саботажем домовленостей, продовжуючи здійснювати щоденні обстріли українських військових на різних ділянках фронту. Тоді ж активізувалися і спроби бойовиків штурмувати Донецький аеропорт. Частина експертів сходяться на тому, що Мінські угоди спровокували загострення протистояння, оскільки аеропорт потрапив у зону відведення українських військ. Таким чином, перемир’я неодноразово давало можливість противнику нанести українській стороні ще більших втрат.
Цього разу перемир’я теж не можна назвати абсолютним. Як свідчать дані Міністерства оборони України, лише за першу добу дії всеосяжного перемир'я на Донбасі бойовики тричі порушили його умови та обстріляли позиції українських військових. Штаб ООС також час від часу звітує про неприцільні постріли ворожої сторони, спрямовані на провокацію українських військовослужбовців. За процедурою, яку ТКГ погодила в Мінську, відкривати вогонь у відповідь дозволяється лише за наказом керівництва Збройних Сил України після безуспішної спроби використати координаційні механізми. Міністр оборони України Андрій Таран запевнив, що «ніхто не збирається чекати, доки нас будуть убивати»[3]. Проте, відкриття вогню з боку противника українська сторона нині не рахує як порушення перемир’я. 28 липня міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексій Резніков заявив, що обстріли з боку бойовиків є випадками порушення режиму тиші, але вони не означають порушення перемир’я як такого[4]. Зрозуміло, що українська сторона хоче продемонструвати свою готовність до вирішення ситуації перед міжнародними партнерами, проте, це виглядає як безглузде «замилювання очей».
В тім, згідно звіту моніторингової місії ОБСЄ, тільки за 8 днів від початку нового перемир'я проросійські бойовики 251 раз порушили домовленості. Загалом на Донбасі пролунали 45 вибухів, були два невизначені боєприпаси, три освітлювальні ракети, 201 черга й постріл зі стрілецької зброї[5]. У ході обстрілів противник використовував крупнокаліберні кулемети, автоматичне стрілецьке озброєння, а в окремих випадках - ручні та станкові гранатомети. У кількох випадках відмічається використання протитанкових 82-мм мінометів та ЗУ-23-2. Відмічається активне пересування передових підрозділів противників, посилення їх розвідувальними та снайперськими групами, які активно діють і ведуть вогонь в районі н.п. Стила, Петрівське, Зайцево. Відстежується ведення повітряної розвідки із застосуванням БПЛА для виявлення намірів у бойових порядках Об'єднаних сил[6].
Таким одностороннім припиненням вогню не можна досягти всеосяжного миру, оскільки такий мир можливий тільки в результаті воєнної перемоги, або капітуляції в результаті поразки. Тобто тоді, коли цього миру прагнуть обидві воюючі сторони, незалежно від їх мотивації генерованою чи то поразкою чи перемогою, чи то переконанням в тому, що війна перестає бути продуктивною. Намагання українською влади змусити своїх солдат в односторонньому порядку «встромити багнети в землю» і переконати себе, українське суспільство і міжнародне співтовариство в тому, що війна закінчилась і всеосяжного миру досягнуто є нічим іншим як політичним маразмом.
Таким маразмом Україна ще більше віддаляє себе від миру і наближається до капітуляції. Оскільки бездіяльність українських військ надає противнику значні, як тактичні так і стратегічні переваги, що зміцнює його переконання в неминучій швидкій перемозі у війні з Україною. Так, одностороннє і всеосяжне припинення вогню українською стороною робить для Росії цю війну продуктивною, завдяки чому В.Путін може на всіх міжнародних форматах чинити на Україну ще більший воєнний і дипломатичний тиск, невпинно підштовхуючи її до неминучої капітуляції. При наявності такого політичного маразму, Україна може досягти миру тільки на умовах Росії.
Припинення війни й повернення територій Донбасу під український контроль не входить до інтересів Росії. Її першочергова мета - провести місцеві вибори на Донбасі та посадити бойовиків за стіл переговорів з офіційним Києвом. Невипадково в Кремлі український напрямок курує Дмитро Козак, який був архітектором концепції федералізації Молдови й реінтеграції Придністров’я. Тож. цілком можливо, що цього разу російська сторона напоказ припинить обстріли з важкого озброєння для того, щоб за допомогою місцевих виборів легалізувати російську владу на окупованих нею територія Донбасу.
Міністр закордонних справ України (2007-2009) Володимир Огризко вважає, що нинішнє перемир’я на Донбасі веде до Придністровського сценарію, який дозволить Росії тримати Україну в постійній напрузі: «Наша влада продовжує чомусь думати, що з Путіним можна домовитися. І це її принципова груба помилка, яку, на жаль, поки що влада повторює щоразу і щоразу. Чому Зеленський продовжує вірити, що він може переконати в чомусь Путіна? Це або тотальне незнання того, що таке є Росія як країна-агресор, або віра в свої якісь незрозумілі здібності переконувати диктатора в тому, в чому він вже переконаний давно, і сліпо вірить в свою правоту»[7].
Таким чином, липневе перемир’я може мати низку негативних наслідків для України. По-перше, ідеться про деморалізацію українських військ і втрату їхньої боєздатності. Як відомо, позиційна війна – завжди виснажлива, а в умовах, коли бійці не можуть зробити постріл у відповідь, це може стати причиною падіння духу та демотивації. По-друге, ворог може використати час перемир’я для нарощування своєї потужності, перекидання військ та переозброєння. Відтак, неминучими будуть подальші атаки й втрати на фронті. По-третє, гібридне перемир’я може призвести до посилення дипломатичного тиску на Україну і підштовхування її до капітуляції. У «Нормандському форматі» офіційний Київ не має покладатися на жодну із сторін. Франція та Німеччина відчувають втому від російсько-української війни та прагнуть її найскорішого завершення, проте, у який спосіб? Берлін і Париж можуть підштовхувати Київ до проведення виборів та прямого діалогу з бойовиками, що порушує українські «червоні лінії». Єдиним виходом у даній ситуації є твереза оцінка стану війни і дії адекватні існуючої реальності, а не уявний мир. Адже маразм це неадекватне сприйняття існуючої реальності.