Війна навколо Нагірного Карабаху як привід для поширення російської дезінформації про Україну

Цієї осені світова спільнота стала свідком безпрецедентної події, що сталася на Південному Кавказі. Азербайджан, в ході повномасштабного військового наступу в районі Нагірного Карабаху, повернув під власний контроль низку населених пунктів. Під час наступу збройні сили Азербайджану завдали нищівної поразки вірменським загонам. Такий військовий успіх став можливим завдяки послідовному розвитку власної армії, її модернізації, що обумовило перевагу Азербайджану в першу чергу в технологічному аспекті. Велику роль зіграла підтримка іншого великого регіонального гравця - Туреччини.

На фоні цього, останнім часом, було багато розмов щодо можливості використання досвіду Азербайджану, зокрема в Україні. «Азербайджан досяг результатів у війні в Карабаху передусім тому, що покладався не лише на дипломатичні зусилля», стверджує в інтерв’ю Радіо Свобода військовий оглядач Олександр Мусієнко. «Подобається це чи ні, але ця війна показала помилковість заяв деяких політиків, що у 21-му столітті не залишається місця для вирішення територіальних суперечок воєнним шляхом. Азербайджан після понад чверть століття безуспішної для нього дипломатії досяг результатів силовим шляхом, зазначає експерт. І додає: яким би фантастичним не виглядав зараз сценарій військового повернення Україною окупованої частини Донбасу, його не можна виключати у майбутньому. І вже нині треба до нього готуватися, зміцнюючи Збройні сили».[1] Однак, існує принципіальна різниця між конфліктом на Сході України та в Нагірному Карабаху. Вірменія та Азербайджан це дві невеликі держави, а конфлікт між ними має етнічне підґрунтя. На Донбасі конфлікт штучний, створений Російською Федерацією. На думку директора Мюнхенської конференції з безпеки спроба України силою повернути тимчасово окуповані Росією території Донбасу – так, як Азербайджан зробив це з Нагірним Карабахом, – обернеться для неї катастрофою.[2]

Нагадаємо, що українська армія вже брала під контроль кордон у 2014 році, але була обстріляна з двох боків - територій так званих «ЛДНР» та території Російської Федерації. Тому, в разі спроби повномасштабної військової операції по поверненню східних територій, Україні загрожує відкрите втручання регулярних військ РФ.

Наразі офіційні представники України відкидають силовий варіант, шукаючи шляхи мирного врегулювання. Нещодавно перший президент, представник України в тристоронній контактній групі (ТКГ), Леонід Кравчук запропонував черговий варіант мирного врегулювання під назвою "План спільних кроків". Спільною рисою проектів, які подаються українською стороною є наголошення на необхідності забезпечення безпеки під час виборів. План Кравчука не став виключенням. В цьому плані пропонується проведення виборів після виведення незаконних збройних формувань і взяття Україною контролю над кордоном. В мінських домовленостях, в свою чергу, зазначено, що спочатку Україна має провести вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО), після чого відбувається виведення всіх незаконних збройних формувань.

На додаток, російська сторона тисне на Україну з вимогою виконання пункту, що стосується закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції. Варто зазначити, що в домовленностях немає чіткого визначення особливого статусу, а українська сторона наголошує на тому, що в рамках реформи децентралізації вже передбачено передачу повноважень на місця. На додаток, українська влада готова запровадити вільну економічну зону для відновлення економіки регіону і збирається імплементувати цю ідею незалежно від того з яким успіхом буде відбуватись процес повернення окупованих територій.

Перемир’я на Донбасі часто зриваються під час важливих подій в Україні, як наприклад, вибори, або безпосередньо перед перемовинами з РФ. Тиск з боку Російської Федерації через загострення конфлікту на Донбасі став звичним явищем. Зважаючи на передвиборні обіцянки Зеленського врегулювати конфлікт, президент України стає заручником ситуації, адже пропозиції української делегації в ТКГ щодо шляхів розв’язання конфлікту на Донбасі не приносять значних результатів, а квазіреспубліки в стані миру втрачають сенс свого існування. Стає очевидним, що Росія не зацікавлена в мирному врегулюванні конфлікту. Всі дії РФ спрямовані на спроби суб’єктивізувати так звані «ЛДНР», шляхом закріплення Україною особливого статусу цих територій.

Представники України вже неодноразово заявляли, що в нинішніх умовах мінські домовленості виконати неможливо, тому, спрямовують свої дії на досягнення згоди щодо їхнього перегляду. Таким чином, перемовини заходять у глухий кут, адже продовження мирного процесу не відповідає стратегічним завданням Кремля. В останні місяці, для покращення власних позицій в очах міжнародного товариства, Кремль, за допомогою власних інформаційних ресурсів, просуває наратив про нібито плани України почати наступ на Сході країни. Створюється інформаційне поле, метою якої є формування думки про те, що Україна готова наступати на Донбасі. Схожий метод був використаний Азербайджаном перед наступом на Вірменію. Аналіз азербайджанських YouTube-каналів показав, що протягом 2017-2018 років, була створена мережа фейкових акаунтів, яка використовувалась для розповсюдження пропаганди. Тому можна зробити припущення, що азербайджано-турецький альянс почав готуватись і створювати інформаційний фон для звільнення окупованих територій Азербайджану за 2-3 роки до початку активної фази конфлікту. В передконфліктний період інформаційний вплив Азербайджану був сфокусований: на дискредитації всього, що пов’язано з Вірменією – історії, релігії, культури, її армії; 28 вересня Азербайджан провів інформування для військових аташе та поширив інформацію про виступ глави Азербайджану на Генасамблеї ООН, що відбувся за 2 дні до початку конфлікту й був присвячений агресії Вірменії.[3]

Російська Федерація почала використовувати аналогічні методи ще до початку конфлікту на Донбасі, проте саме у розпал військової операції Азербайджану, коли стало зрозуміло, що Алієв досягає успіху, російські медіа спрямували дезінформаційну кампанію на дискредитацію Збройних Сил України, в тому числі, звинувативши у підготовці наступу на Сході. 24 листопада російський політик Володимир Жириновський на прес-конференції своєї партії припустив сценарій можливого нападу України на Крим і ОРДЛО найближчим часом, і подальшого поділу України внаслідок цього між Росією та Заходом. Ряд російських експертів і колишніх представників так званих ЛДНР також виступили із заявами про неготовність квазіреспублік протистояти ЗСУ. На додаток, подібна інформація поширювалась в західних медіа, зокрема, у виданні «National Interest» вийшла стаття зі звинуваченнями України в загостренні бойових дій більше ніж в десяти точках зіткнення. В своїй статті автор посилається на інформацію з офіційних ресурсів так званих ЛДНР і на інтерв’ю міністрів квазіреспублік.[4] Така риторика, а саме - створення іміджу України як «країни-агресора» в конфлікті, може свідчити про формування підґрунтя для наступу російських військ на Донбасі у випадку якщо Україна не погодиться на капітуляцію в дипломатичному вимірі.

Немає сумнівів в тому, що Президент Зеленський продовжуватиме спроби досягти миру на Донбасі шляхом пошуку оптимальних рішень і компромісів. Проте, в умовах коли Росія, як держава-агресор, не зацікавлена у врегулюванні конфлікту, президентові важливо не йти на умови, які підірвуть Україну зсередини і надалі будуть стримувати розвиток України, залишаючи державу у сфері впливу Кремля. Для посилення позицій на перемовинах керівництву держави необхідно продовжувати співпрацю із західними країнами-партнерами і розвивати практичне співробітництво з іншими державами Балто-Чорноморського регіону, що мають спільні з Україною інтереси.

Однією з таких держав є Туреччина. На сучасному етапі відносини між Україною та Турецькою Республікою стрімко розвиваються. Можна відзначити прогрес у військово-промисловій сфері, в економічному і політичному просторах. Україна і Турецька Республіка 16 жовтня 2020 року оголосили про створення формату «Квадрига», що передбачає щорічні зустрічі міністрів закордонних справ і міністрів оборони за формулою «два плюс два», для обговорювання політико-безпекових питань.[5] Зважаючи на роль Туреччини у модернізації та розвитку військового потенціалу Азербайджану, українське керівництво розуміє наскільки важливою є армія для забезпечення сильної позиції держави на перемовинах, а розвиток ВПК є пріоритетним. Війни не виграються дипломатією і схоже, що Володимир Зеленський починає це розуміти, при цьому продовжуючи шукати вирішення конфлікту мирним шляхом.

Поза тим, російська інформаційна кампанія, спрямована на розповсюдження фейків під час конфлікту в Нагірному Карабасі, нагадала українському керівництву, що інформаційна війна продовжується, а географія її застосування не обмежується територією України. Тому, необхідно зміцнювати готовність суспільства протидіяти гібридним загрозам і посилювати дипломатичні й інформаційні спроможності держави, м’яку силу, для боротьби з російською пропагандою не тільки всередині держави, а й за кордоном.

Інститут зовнішньополітичних досліджень

Інститут зовнішньополітичних досліджень

Війна навколо Нагірного Карабаху як привід для поширення російської дезінформації про Україну