23 вересня 2020 року у Білорусі відбулася інавгурація Олександра Лукашенка на пост президента. Вперше в історії сучасності останній диктатор Європи приймав присягу таємно від громадськості: дату інавгурації не повідомляли заздалегідь, також не було трансляції заходу на білоруському державному телебаченні. Західні держави заявили, що не визнають Лукашенка легітимним Президентом й вкотре засудили фальсифікацію виборів. Навіть Росія, з Президентом якої пан Лукашенко зустрічався напередодні, не привітала його з інавгурацією. Україна долучилася до заяв західних партнерів, які недвозначно заявили про нелегітимність присяги Лукашенка. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба оприлюднив реакцію держави на події в Білорусі на своїй сторінці в мережі Twitter, поставивши під сумнів подальші повноваження Лукашенка як президента: «З огляду на хід виборчої кампанії у Білорусі та подальші події, сьогоднішня «інавгурація» О. Лукашенка не означає його визнання легітимним главою Білоруської держави»[1].

Заява української сторони є достатньо обережною, однак, офіційний Київ врешті заговорив про нелегітимність самого Лукашенка. Для порівняння, балтійські країни виступають з більш різкими висловлюваннями, називаючи Лукашенка колишнім Президентом. Водночас, тональність заяв українського МЗС багато в чому співпадає з позицією Європейського Союзу, який робить акцент на нечесності результатів виборів та «браку легітимності» в Лукашенка[2]. Як зазначив глава зовнішньополітичного відомства, відтепер Україна не буде офіційно називати Лукашенка президентом, вказуючи лише його ім’я та прізвище без посади. Таким чином, Україна зайняла тверду й прагматичну позицію щодо Білорусі, замінивши розпливчаті формулювання, які лунали в серпні. Проте, підхід України залишається стриманим, заважаючи на низку факторів – у тому числі, війну на Донбасі й небезпеку, яку несе в собі потенційна дестабілізація ситуації в Білорусі. Заяви про «невизнання влади» у сусідній державі абсолютно не означають розриву економічних чи дипломатичних відносин. Більше того, Литва та Польща, які зараз ідуть на більш жорстку конфронтацію з Мінськом, не збираються відмовлятися від своїх економічних інтересів.

Сам же Олександр Лукашенко нині стабілізує ситуацію. Варто відзначити, йому вдалося зруйнувати опозиційне ядро, примусивши членів Координаційної ради покинути країну. На руку Лукашенка зіграло і ескалація азербайджансько-вірменської війни  навколо Нагірному Карабаху, що відволікає увагу європейських держав та іноземних засобів масової інформації від ситуації в Білорусі. Крім того, Європейський Союз ледь не провалив введення санкцій проти білоруських посадовців, причетних до фальсифікацій виборів та насильства проти мирних протестувальників. Річ у тім, що Кіпр навідріз відмовлявся підтримувати обмеження проти Білорусі, поки не будуть затверджені каральні заходи проти Туреччини за її пошукові робити в Східному Середземномор’ї. І лише після того, як держави ЄС пообіцяли жорстку відповідь у разі продовження бурильних робіт з боку Анкари, Нікосія пішла на поступки. Урешті, санкції ЄС були введені проти 41-го білоруського посадовця – обмеження стосуються замороження активів та заборони на в’їзд до Європейського Союзу. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що Київ планує приєднатися до обмежувальних заходів Брюсселя щодо Білорусі: «Україна вважає, що в цій ситуації важливо діяти єдиним фронтом. Ми робимо все, що в наших силах, щоб допомагати народу Білорусі в цій складній ситуації»[3].

Разом з тим, санкції ЄС не мають суттєвого впливу на події в Білорусі. Влада в Мінську відновила контроль над ситуацією, а період, коли їй загрожував розкол залишився в минулому. Проте, цього разу Лукашенку навряд чи вдасться знову налагодити відносини із Заходом. Нині ряд держав відкликають своїх послів з Білорусі на знак протесту через вимоги до Литви й Польщі скоротити кількість дипломатів у країні. Зокрема, з протестом виступили Польща, Литва, Латвія, Естонія, Велика Британія, Німеччина, Чехія. Однак, відкликання послів не означає розриву дипломатичних відносин, і, ймовірно, через певний проміжок часу держави повернуть своїх послів назад до Білорусі. Варто відзначити, що попри різкі заяви, багато держав зацікавлені у збереженні статус-кво в Білорусі, оскільки дестабілізація ситуації може лише зіграти на користь Росії та посилити її роль в країні. Індикативним у даному контексті є процес призначення посла США в Білорусі – попри нестабільну ситуацію. Нещодавно Сенат затвердив послом у мінську дипломата Джулі Фішер. Вручення вірчих грамот Лукашенку буде означати його визнання Сполученими Штатами.

З огляду на ситуацію, яка склалася на міжнародній арені довкола Білорусі, дії України є абсолютно логічними. З одного боку, офіційний Київ підтримує прагнення білоруського народу до демократії, з іншого боку – не спалює мостів для подальшої співпраці з владою Лукашенка. Попри, очевидне послаблення опозиційного ядра, говорити про повне загасання протестів поки зарано. Рано чи пізно, останній диктатор Європи таки піде, і для України важливо залишатися другом, а не ворогом для білоруського народу.