13 серпня 2020 року стало відомо, що 24 держави ЄС підписали ноту проти втручання США в побудову «Північного потоку-2». Тобто, лише три країни утрималися від писання документу. Серед них, зокрема, Польща, яка є стратегічним союзником Сполучених Штатів у Європі. Дві інші країни  не відомі. Головна претензія стосується екстериторіального застосування санкцій, які європейські держави вважають порушенням міжнародного права. У даному контексті вражає кількість держав, які погодилися на підписання ноти. Адже раніше ціла низка держав виступали з критикою російського газогону. Проте, Європейський Союз показав свою єдність у неприйнятті втручання США.

            Разом з тим, санкцій Сполучених Штатів хоча й були ухвалені із запізненням, схоже, мають свій ефект. Нині до завершення будівництва залишилося прокласти не більше двох сотень кілометрів газопроводу, проте, роботи ще не відновилися. Німецький партнер «Газпрому» енергетична компанія Uniper попередила акціонерів, що будівництво газогону може затягнутися, або не буде завершене через санкції Сполучених Штатів[1]. Причина – санкції США, що спричинили значні збитки компаніям-учасникам будівництва. 

        Зі свого боку, нещодавно Польща також завдала по «Північному потоку-2», оштрафувавши «Газпром» на 50 мільйонів євро. На противагу, Австрія та Німеччина продовжують підбурювати інші держави ЄС проти американських санкцій та виступають за найскоріше завершення будівництва. Так, 10 серпня під час візиту до Росії міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас вкотре розкритикував США за протидію «Північному потоку-2»: «Жодна держава не має права диктувати Євросоюзу його енергетичну політику. І це не вдасться»[2].

            У разі завершення будівництва і введення в експлуатацію «Північного потоку-2» Німеччина отримає статус «енергетичного хабу», що дасть можливість Берліну стати головним центром для транзиту й зберігання російського газу та його подальшої дистрибуції до країн Західної Європи. Це означайте збільшення прибутків від продажів для німецьких енергетичних компаній, а також додаткові надходження від транзитних зборів і податків до державного й федерального бюджетів. Вище згадані чинники вплинули на позицію німецького уряду щодо «Північного потоку-2»,  що вкотре підтверджує політичну складову російського газового проекту, використовуючи його як засіб гібридної війни спрямованої на руйнацію європейської солідарності.

           Крім того, посилення розбіжностей між США та ЄС вказує на те, що Росії вдається досягти іншої стратегічної цілі – підірвати євроатлантичну солідарність. Принципова різниця у позиціях ключових гравців Сполучених Штатів Америки й Німеччини, яка є провідним гравцем у структурі ЄС, негативно впливає на трансатлантичне співробітництво, яке нині перебуває не в кращому стані. На цьому, зокрема, наголошує дослідження Фонду Карнегі. Опитування послів європейських держав у США показало, що трансатлантичні відносини зараз перебувають у найгіршому стані від початку нового тисячоліття[3].

            Водночас, на нашу думку, Росія найімовірніше знайде шляхи для завершення будівництва газогону. Це лише питання часу.  Побудова «Північного потоку-2» забезпечить Москві домінування на енергетичному ринку Європи. Зважаючи на нещодавній запуск «Турецького потоку» й зусилля Росії щодо завершення будівництва газопроводу до Німеччини, спостерігається тенденція того, що РФ замикає довкола Європи своє газове кільце. Стратегічною метою для Росії у даному контексті є збільшення залежності європейських держав від російського палива та збереження панівного становища на європейському ринку.

          Це створює додаткові ризики для держав Центральної та Східної Європи. Відтак, східноєвропейським столицям вкрай важливо якомога ефективніше нейтралізувати негативний вплив проекту, зокрема домогтися застосування у повному обсязі до «Північного потоку-2» газової директиви Європейського Союзу. Протидія російському газогону потребує тісної кооперації держав-партнерів та чіткої координації дій у цьому напрямку. Для України в даному контексті надзвичайно важливо розвивати співпрацю з Польщею, яка в перспективі може стати потужним газовим хабом у Європі, транспортуючи газ з Норвегії в інші європейські держави. У свою чергу, Україна може запропонувати потенціал своїх сховищ  для зберігання європейського палива, що дозволить зберегти газотранспортну систем.