14 січня 2021 року Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) опублікував рішення щодо прийнятності справи «Україна проти Росії» (щодо Криму), яке було прийняте 16 грудня 2020 року. Європейський суд визнав прийнятною скаргу України за 14 пунктами, при цьому відхилив скаргу за трьома останніми пунктами. Рішення дає старт судовому процесу, у якому Україна доводитиме, що РФ, окупувавши півострів, систематично порушує права людини щодо громадян України. Своїм рішенням, ЄСПЛ, зокрема, підтвердив позицію Прокурора Міжнародного кримінального суду. Вона кваліфікувала події 2014 року в Криму саме як міжнародний збройний конфлікт. Оскільки для захоплення території АР Крим та міста Севастополя РФ використовувала підрозділи своїх Збройних Сил.[1]
Даючи коментар на онлайн-брифінгу, міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив: «Це перемога України. Це важливий крок на шляху до притягнення Росії до юридичної відповідальності за агресію проти України. І з кожним кроком ціна цієї відповідальності зростатиме. Я абсолютно переконаний, що юридична сукупність дій України, - а це не лише ЄСПЛ, а й усі ті процеси, які відбуваються у Міжнародному морському трибуналі і Міжнародному суді ООН, крок за кроком підтверджуватимуть ту правду, яку доносила Україна світові з 2014 року, коли почалася російська агресія, і спростовуватимуть всю пропаганду та дезінформацію, яку в зв'язку з цим поширювала Російська Федерація». Варто зауважити, що в своєму коментарі міністр Кулеба підтверджує факт того, що дане рішення є тільки одним кроком на шляху до притягнення Росії до юридичної відповідальності за окупацію півострова.
Європейський суд з прав людини не має повноважень розглядати питання щодо окупації Криму в цілому, адже це поза межами його компетенції. Але, оскільки, за міжнародною практикою, рішення інституцій на кшталт ЄСПЛ є авторитетними для усіх інших міжнародних організацій, ми ще не раз побачимо посилання на нього. Суд погодився, що починаючи з 27 лютого навіть рішення судів, ухвалені на півострові, є нечинними, оскільки суди АР Крим та Севастополя втратили свою легітимність після того, як Росія взяла півострів під свій контроль. Причому Суд прописав рішення так, щоби не підважити статус Криму як української території. Кілька разів наголошено, що РФ відповідальна за Крим не через те, що це «її територія», а через те, що з 27 лютого здійснює «фактичний контроль» (effective control) на півострові.[2]
Досі Володимир Путін стверджував, що рішення про приєднання Криму до Росії ухвалили самі жителі півострова на так званому «референдумі» 16 березня 2014 року. Мовляв, у Кремля була виключно технічна роль - реалізувати волю кримчан. Не більше. Хоча відомо, що так - звані російські «зелені чоловічки» висадилися на півострові 20 лютого. Ця дата викарбувана і на медалі «За повернення Криму», яку вручають від імені президента Путіна.
ЄСПЛ своїм рішенням поставив проміжну точку в дискусії, коли ж Москва взяла під свій контроль півострів. Оскільки згідно з його висновками, це сталося не пізніше 27 лютого 2014 року - дня, коли російській війська з'явилися біля Верховної Ради Автономної Республіки Крим, де-факто суд визнав, що ще за три тижні до «референдуму» РФ почала процес відторгнення півострова, що належить незалежній державі. А це означає, що жодного «мирного волевиявлення» жителів півострова не було. ЄСПЛ розвінчав цей міф Кремля, який був важливим аргументом Путіна під час обґрунтування анексії Криму.[3]
Окрім даної дипломатичної перемоги, в січні, в стінах Європейського суду відбулася ще одна подія, на яку варто звернути увагу. Невдовзі після рішення щодо справи «Україна проти Росії», 21 числа Європейський суд з прав людини виніс ще одне рішення у справі «Грузія проти Росії - 2», яким задовольнив 15 із 16 пунктів грузинської скарги, а щодо останнього заявив, що не має юрисдикції для такого розгляду. Йдеться про п’ять днів серпня 2008 року, коли у Грузії тривала гаряча фаза збройного конфлікту – ці події ЄСПЛ вирішив не оцінювати.
Суддя від України Ганна Юдківська розкритикувала це рішення, разом зі своїми колегами з Польщі та Грузії. «Ми вражені цими аргументами. На наш погляд, роль цього Суду полягає саме у вирішенні пріоритетних складних справ. Заперечувати юрисдикцію воюючих держав щодо цивільного населення в районі збройних боїв в умовах міжнародного конфлікту підриває саму логіку міжнародного гуманітарного права, яке, зокрема, ставить цивільних осіб в центр процесу прийняття військових рішень та поміщає їх у складні правові відносини з воюючими державами, навіть до того, як випустили перші кулі», - йдеться у поясненні.[4] Також, свою оцінку даному рішенню в інтерв’ю виданню «Deutsche Welle» дав професор міжнародного публічного права при Університеті британського міста Ноттінгем Марко Мілановіч. Він зазначив, що для України - це погана новина, коли йдеться про долю скарг щодо порушення прав людини на Донбасі. «Всі претензії щодо порушення прав людини, які стосуватимуться періоду активних бойових дій, в майбутньому, з високим рівнем імовірності можуть бути відхилені судом», - зазначив експерт.
Проте, за його словами, певні шанси переконати суддів у тому, що Росія несе відповідальність за порушення прав людини на Донбасі вже під час бойових дій в України все ж є. Адже питання залишається неоднозначним з юридичної точки зору. Грузинський кейс у ЄСПЛ – важливий урок для України, який необхідно врахувати і зробити все можливе, щоб у подальшому не потрапити у таку ж ситуацію в яку потрапила Грузія.
Підсумовуючи, можемо констатувати, що рішення Європейського суду з прав людини у справі «Україна проти Росії» є безперечною дипломатичною перемогою, яку Україна зможе використати у подальших справах проти Російської Федерації, адже поступово з’являється юридичний фактаж агресії РФ. Також, Україна тримає питання окупації на порядку денному та розвіює міф про нібито мирне приєднання Криму. Міжнародний досвід показує, що подібні судові справи займають багато років, а до наступного рішення ЄСПЛ ще пройде багато часу. Тому, на уряд України та громадські організації, які сприяли збільшенню доказової бази, чекає ще багато роботи до остаточного вирішення цього питання і притягнення Російської Федерації до відповідальності за злочини, які вона здійснила на окупованій українській території.