Здавалося, після шести років російської агресії та ухвалення ряду документів щодо захисту та просування українськи мови мовне питання вирішено назавжди. Проте, події, які розвернулися в липні довкола законопроекту народного депутата від «Слуги народу» Максима Бужанського нагадали про десятиліття русифікації та спроб фрагментувати суспільство на мовному підґрунті. Спекуляції довкола цього питання неодноразово призводили на потрясінь у державі. Згадати хоча б сумнозвісний закон «Ківалова-Колісніченка», який фактично надав російській мові ознаки державного  статусу в південних та східних областях України. Так само, у 2014 році під прикриттям «захисту російськомовного населення» Росія окупувала Крим та розв’язала агресію на Донбасі. Твердження про те, що російська мова стала засобом гібридної агресії Кремля не викликає сумнівів. Тож, чому законопроект на користь російської  мови знову поставав у порядку денному роботи Верховної Ради?

       Предметом дискусії став законопроект №2362 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, щодо навчання державною мовою в закладах освіти». Його автор нардеп Максим Бужанський пропонував відтермінувати перехід учнів 5-11 класів російськомовних шкіл на українську мову навчання з 1 вересня 2020-го до 2023 року. По суті, документ зачіпав 1% шкіл, проте, обґрунтовано викликав вуличні протести та хвилю громадського невдоволення. Передусім, цей законопроект небезпечний тим, що компроміс у даному питанні запустив би незворотній процес подальшого наступу на українську мову.

      Поява законопроекту Бужанського не можна назвати випадковістю. Річ у тім, що дискусії про необхідність внесення або повного скасування ухваленого в 2019 році Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» у владних кабінет ведуться вже протягом року. Так, 20 травня 2020 року під час прес-конференції Президент України Володимир Зеленський заявив, що з питанням мовних квот на телебаченні та в ЗМІ «потрібно навести порядок»: «Давайте сядемо, проговоримо ще раз питання квот. Не ми запроваджували квоти, квотування було ще до нас»[1]. Так само неоднозначною є і позиція Голови Верховної Ради України Дмитра Разумкова, який в інтерв’ю виданню «Главком» висловся за зміну мовного законодавства: «Дуже багато людей у нас в країні розмовляють різними мовами, і інтереси всіх мають бути враховані»[2]. Таким чином, «мовна карта» продовжує розігруватися в українській політиці.

       Як влучно зауважує доктор філологічних наук Лариса Масенко, проблема полягає в тому, що російська мова претендує на всі сфери вжитку поруч з українською: «Як виглядає, не всі політики, а тим паче пересічні громадяни усвідомлюють різницю між індивідуальною і масовою двомовністю. Якщо людина опановує, крім рідної, ще одну мову, то, звісно, нічого поганого в такому білінгвізмі немає. Навпаки, знання другої мови розширює світогляд, дає змогу краще зрозуміти іншу культуру.»[3]. Таким чином, є два види двомовності – масова та індивідуальна. Небезпека, масової двомовності полягає в тому, що друга мова неминуче витісняє першу та загрожує її існуванню.

      Таким чином, мова є не лише питанням ідентичності, а й національної безпеки. Нині закон Бужанського завдяки спротиву громадянського суспільства не включили в порядок денний засідання Парламенту. Проте, варто очікувати, що попереду буде ще багато спроб легітимізувати російську мову як державну. Тож, українській владі слід раз і назавжди зрозуміти, що мова – це фундамент незалежності та здорової громадської «екосистеми», а будь-який крок назад у цьому питанні – додатковий козир у руках агресора.