Громадянська війна в Лівії являє собою найбільш серйозну кризу на Близькому Сході за останнє десятиріччя. Під сумнів поставлена не тільки дієздатність існуючої більше сорока років влади Каддафі, але й територіальна цілісність Лівії та її подальше існування як єдиної держави в нинішніх кордонах.

Для європейських держав складність ситуації в Лівії полягає у неможливості чітко визначити як характер завдань, які стоять перед ними, так і обсяг заходів, які доцільно вжити для реалізації цих завдань.

Неоднозначність завдань пов’язана з суперечністю між міркуваннями політичної доцільності, легітимності та безпеки. З одного боку, безпосередньої загрози європейській безпеці ситуація в Лівії не несе, принаймні поки що. Але вона породжує ряд викликів, які вимагають негайних дій. Ці виклики найбільше стосуються енергетичної безпеки континенту та імміграційної динаміки на півдні Європі. В принципі нейтралізація цих викликів не вимагає прямого втручання в ситуацію в Лівії. З іншого, провідні світові потуги не можуть залишатися осторонь лівійських перипетій хоча б з гуманітарних міркувань. Але знов-таки, самі лише гуманітарні міркування не можуть слугувати приводом для прямого втручання. Зрештою, кристалізуються два ключові питання відносно можливих дій Заходу по відношенню до Лівії – по-перше, що має бути метою подібних дій, і по-друге, за яких політичних передумов можливе їх застосування.

Наразі цілком зрозуміло, що реальною метою Заходу є відсторонення від влади режиму Каддафі, однак, вона не може бути проголошена офіційно. Лише силові акції режиму проти повстанців можуть бути об’єктом осуду міжнародної спільноти. Однак, вжиття примусових заходів за таких неоднозначних обставин повинно відбуватись лише за повної згоди світового співтовариства і з використанням міжнародно визнаних легітимних механізмів, в противному випадку ці заходи будуть дискредитовані подібно до операції в Іраку, чого прагне уникнути адміністрація Обами. Саме тому держави НАТО прийняли рішення про те, що вони не будуть вдаватися до військової сили без належної резолюції Ради Безпеки ООН.

Наразі між світовими потугами спостерігається несподівана близькість позицій стосовно засудження дій Каддафі, завдяки якій стало можливим запровадження низки санкцій проти лівійського диктатора, але разом з тим між ними проявляються серйозні розбіжності щодо характеру і обсягу можливого застосування військової сили, що, власне кажучи, й гальмує прийняття остаточного спільного рішення.

Дискусія точиться навколо трьох типів силових заходів – проголошення безпольотної зони (або на всій території Лівії, або лише на території, яку контролюють повстанці), завдання авіаударів по військовим об’єктам провладних сил, або проведення наземної десантної операції. Проблема в тому, що усі три стратегії є доволі ризикованими з огляду на те, що у Каддафі залишається значний військовий потенціал, а збройні сили не спішать переходити на бік повстанців. До того ж, для уникнення ризиків та підтримання видимості легітимності бажаніше, щоб повстанці досягли своєї мети з мінімальним офіційним зовнішнім сприянням.

Для НАТО лівійська криза постала як ще один тест на ефективність поряд із триваючою операцією в Афганістані. Тим не менш, члени Альянсу не єдині у свої оцінці доцільності прямого втручання та його конкретних форм. Група західноєвропейських держав на чолі з Францією та Великобританією наполягають на необхідності завдання авіа ударів, тоді як південні країни, зокрема Італія та Греція, більш стримано ставляться до перспективи військового втручання, побоюючись можливих негативних наслідків в імміграційній та енергетичній сферах. Туреччина взагалі виступає проти будь-яких силових акцій з огляду на небезпеку дестабілізації Близького Сходу. Тому підхід Сполучених Штатів матиме ключове значення для вироблення стратегії Альянсу щодо Лівії.

Найбільш важливим наслідком ситуації в Лівії для України є реконфігурація структури регіональної системи відносин на Близькому Сході та перегрупування зв’язків між світовими центрами впливу. Не можна однозначно стверджувати, що поточні кризові процеси неодмінно призведуть к подібним наслідкам, але у поєднанні з іншими актуальними тенденціями це може бути цілком вірогідним. Так, в ході обговорення лівійської проблеми для американської адміністрації, очевидно, позиція Росія має не менш вагоме значення, ніж союзників по НАТО, хоча говорити про цілковиту згоду між двома державами не можна. Втім, якщо нинішній обережний підхід продовжить превалювати, і США та їхні союзники не вдадуться до односторонніх дій, можна буде говорити про кристалізацію нової моделі партнерства між США та Росією, яка дозволить перейти до більш змістовного зближення на європейському континенті.