Ще на Лісабонському саміті 19-20 листопада 2010 року НАТО виробила порядок денний на наступне десятиліття, підтвердивши зобов'язання членів Альянсу захищати один одного в разі нападу, що, у принципі, можна назвати основою євроатлантичної безпеки. До того ж, рішення розвивати нові засоби захисту від таких загроз, як піратство, комп'ютерні і ракетні атаки, змушує організацію налагоджувати контакти з партнерами в усьому світі, пропонуючи їм більш активний діалог і співпрацю. Саме посилення практичної співпраці і політичного діалогу в майбутньому задля реагування на спільні проблеми і надання допомоги Україні у здійсненні реформ було проголошено ключовою метою візиту до нашої країни Генерального секретаря НАТО Андерса Фог Расмуссена 24 лютого 2011 року.

 Цей візит став першими відвідинами Генсеком України після відмови Києва від курсу на швидкий вступ до НАТО. Одначе, він мав відбутися, адже у квітні 2011-ого планується проведення засідання міністрів закордонних справ НАТО у Берліні, однією з ключових тем якого мають стати питання партнерства Альянсу. Тоді ж мають відбутись Рада Росія-НАТО, Комісія Грузія-НАТО і, можливо, Комісія Україна-НАТО. Відповідно, по-справжньому плідна дискусія може мати місце лише опісля практичної розстановки пріоритетів під час особистої зустрічі з керівництвом країни, та ще й такої, як Україна, котра тільки-но переорієнтувала вектори зовнішньої політики й змінила формат відносин з Альянсом.

За результатами зустрічі А. Фог Расммуссена із вищим керівництвом нашої держави, у принципі, було підтверджено подальшу реалізацію усіх чинних проектів і програм НАТО з використанням наявних інструментів двосторонньої співпраці, річних національних програм та роботу спільних робочих груп. З українського боку було заявлено готовність до подальшої взаємодії з Альянсом у рамках миротворчих операцій, а також щодо невійськових аспектів співробітництва, у тому числі – подолання наслідків надзвичайних ситуацій. Проте найбільш цікавою була ремарка про можливість зробити НАТО більш ефективною на всіх напрямах, аби вона мала змогу відповідати на нові загрози та виклики, що виникають у світі. Оскільки коло співробітництва НАТО невпинно розширюється, до такої взаємодії потрібно залучати також країн-партнерів. Не даремно ключовим «неофіційним» пунктом переговорів стало обговорення можливого внеску України до євроатлантичної архітектури протиракетної системи оборони, розробка якої знаходиться ще на початковій стадії цього процесу.

Відомо, що співпрацювати з так званої «ЄвроПРО» НАТО й Росія домовилися на саміті РФ - НАТО у листопаді 2010 року в Лісабоні. Проте наразі НАТО наполягає на тому, що дана ПРО повинна являти собою дві незалежні системи ПРО – російську і натівську, – скоординовані між собою. Росія ж, зі свого боку, пропонує секторальну відповідальність у забезпеченні протиракетної безпеки. В України є дві радіолокаційні системи (РЛС) – у Закарпатській області та в Севастополі, – які були частиною системи ПРО колишнього СРСР і потенційно могли б стати частиною єдиної ПРО в Європі. У принципі, підтвердження цього і намагався отримати Расмуссен у ході візиту до Києва. Проте, натякнувши, що структура нової ПРО має бути розроблена лише після консультацій з Росією, він не лише автоматично «викинув» із таких консультацій Україну, але й дав зрозуміти, що наразі НАТО розглядає нашу державу у площині «російських інтересів», і тільки від рішення РФ залежатиме участь України в системі ПРО. До речі, нещодавно сама РФ відмовилася від використання українських РЛС. Із цього можемо зробити два припущення: або ж Росія байдуже поставиться до нашої участі у системі ПРО, або ж, навпаки, запротестує, остаточно відтіснивши Україну до «сірої» буферної зони між Росією й Заходом, змусивши й надалі проводити політику збалансування свого зовнішньополітичного курсу з російськими інтересами.

Ще одним аспектом стало обговорення діалогу і співпраці між Альянсом та країнами Причорномор'я, які відіграють важливу роль у регіональній безпеці. Перш за все, слід зазначити, що регіон Чорного моря – важливий транзитний вузол доставки енергоносіїв. Тому-то НАТО і відкрита для консультацій з партнерами з питань енергетичної безпеки, особливо, якщо врахувати, що Україна відіграє неабияку роль у транспортуванні нафти й газу з Півночі і Сходу до країн Європи. Цікаво, що паралельно з переговорами Генсека в Україні, в Азербайджані відбулися перемовини американських високопосадовців щодо транспортування каспійської нафти до Європи південними коридорами. Стратегія зрозуміла: звільнитися від цілковитої енергозалежності від Росії. І Україна тут відіграє надзвичайно важливу роль. Хай, навіть, ми відмовилися від членства в Альянсі, однак А. Фог Расмуссен активно підтримав стратегію «вступу до ЄС без попереднього приєднання до НАТО», адже стратегічно важливі моменти співпраці можна в гіршому випадку реалізовувати через ЄС. І енергобезпека тут чи не на першому місці.  

У цьому контексті Генеральний секретар НАТО навіть заявив, що ухвалений торік закон про позаблоковий статус України не є перешкодою для спільних проектів, адже НАТО визнає суверенне право кожної держави вільно обирати систему забезпечення своєї безпеки. Конструктивне ж партнерство з Альянсом може, нібито, допомогти Україні прокласти свій шлях до Європи.

Заявивши, що в Україні «не наступають на демократію», А. Фог Расмуссен зазначив, що наразі двері НАТО залишаються відкритими для всіх країн, які поділяють її цінності і можуть зробити свій внесок у забезпечення безпеки в світі, Україна ж є великою державою і відіграє дуже важливу роль в євроатлантичній архітектурі безпеки. Безперечно, адже вона наразі, фактично нічого не вимагаючи навзаєм, надає НАТО допомогу в усіх місіях, проводить спільні навчання й навіть відкриває територію для перевезення стратегічно важливих вантажів. Відповідно, НАТО надає Україні певні бонуси у вигляді допомоги в реформуванні оборонного сектора, або ж обіцяє безпекову допомогу під час проведення міжнародного чемпіонату «Євро-2012». Проте віддача набагато більша: українські ВМС можуть взяти участь в антипіратських операціях у Аденській затоці, ми вже беремо участь в Силах стратегічного реагування НАТО. До того ж, Україна зберігає потужний потенціал військово-промислового комплексу і може бути постачальником або учасником кооперації в таких сферах як військово-транспортна авіація, протиракетні і радіолокаційні системи, високоточне озброєння, бронетехніка. Особливий внесок (і недарма він так високо цінується НАТО) Україна може зробити, надсилаючи своїх військових до Афганістану: в Україні є досить велика кількість колишніх військовослужбовців та співробітників КДБ зі знанням даруй і пушту, навичок служби в гірській місцевості, підготовлених ще за радянських часів, а в натовських військах катастрофічно не вистачає такого роду службовців. Відповідно, збільшення військової присутності України в Афганістані є украй важливим для НАТО.

Також було оголошено, що Україна готова впроваджувати стандарти НАТО у Збройних Силах. Однак невідомо, яким чином влада збирається це зробити, не збільшивши витрати на оборону. Крім того, у НАТО давно помітили, що українська сторона стала значно закритішою, почала проводити менше консультацій з натівськими колегами стосовно, наприклад, найбільшого спільного проекту – оборонної реформи. Урядовці жодного разу не поцікавились думкою Альянсу і під час підготовки Стратегії національної безпеки України. Такі, здавалось би, незначні індикатори для НАТО, звичайно ж, є досить показовими. І допомогу Альянс надаватиме, звичайно ж, настільки, наскільки її можна буде корелювати із загальною зовнішньополітичною обстановкою. Маємо на увазі, перш за все, ставлення до цього нашого північного сусіда.

Виходить, що опісля відмови від перспективи вступу до НАТО, маємо можливість лише прагматично співпрацювати у тих сферах, які вигідні для Альянсу. Тобто, А. Фог Расмуссен, по суті, просто переконався у цьому, ще раз довівши, що тепер ми знову перейшли на роль «балансира безпеки». Тому чекати якоїсь допомоги у разі виникнення хоча б найменшої загрози українській безпеці ані з Заходу, ані, тим більше, з Півночі, особливо не варто.