Попри позитивні сигнали, які пролунали на саміті у Лісабоні щодо переходу відносин Росія-НАТО у конструктивне русло, перспективи подальшого розвитку цих відносин залишаються неоднозначними. Сторони дотримуються відмінного бачення пріоритетів та оптимальної конфігурації співробітництва, і, що найголовніше, незважаючи на задекларовану налаштованість до розбудови партнерських стосунків, між ними немає фундаментальної політичної згоди відносно ступеню та шляхів взаємного зближення. Росія ставить за мету домогтись формальної чи неформальної участі у процесі прийняття рішень в рамках Альянсу, в той час як НАТО прагне забезпечити щонайменше неконфронтаційну позицію Росію по відношенню до процесу власної трансформації та ключових аспектів діяльності, а у кращому випадку залучити Росію до їх здійснення. Фігурально висловлюючись, домогтись того, щоб Росія як мінімум перестала бути частиною проблеми, а як максимум стала частиною вирішення проблем.

Ці обставини мають вагоме значення для геополітичної організації європейського континенту. В сьогоднішньому контексті, коли російська ініціатива щодо укладання Договору про європейську безпеку, фактично, зведена нанівець, а істотних зрушень на інших рівнях не спостерігається, відносини Росія-НАТО являють собою центральний механізм здійснення якісних перетворень у взаєминах західної спільноти з Росією. Саме на цьому рівні наразі існують передумови для налагодження такої моделі співпраці, яка б дозволила подолати іманентні тенденції до посилення конфронтації та зростання напруги між провідними центрами сили в Європі.

Це, в свою чергу, матиме безпосередні наслідки для України, оскільки загальний баланс між провідними потугами, по-перше, задає базову «систему координат» української зовнішньої політики, по-друге, визначає роль, яку може відігравати Україна у геополітичній конфігурації європейського континенту, і по-третє, формує первинне середовище української національної безпеки. Україна має прямий інтерес в тому, щоб нинішні трансформаційні процеси в Європі призвели до становлення якісно нового політичного і стратегічного контексту, унеможливлюючи подальшу антагонізації великих потуг, тому що лише за такого контексту побудова власної моделі безпеки на основі концепцій позаблоковості та конструктивного партнерства за умови наповнення їх належним політичним змістом може виявитись життєздатною.

Наразі постає три ймовірні шляхи подальшого розвитку відносин Росія-НАТО. Перший – шлях пошуку системного компромісу і визначення політичної сутності відносин, на основі якої можна поступово розв’язати наявні практичні проблеми. Другий – шлях налагодження секторального співробітництва, тобто побудови автономних механізмів в окремих сферах співпраці, які б не вимагали попереднього розв’язання найбільш нагальних політичних протиріч і дозволяли зміцнити зв’язки взаємозалежності до того ступеню, в якому жодна зі сторін була б незацікавлена в їх порушенні. І третій шлях полягає в активізації практичних контактів між військовими та цивільними посадовцями обох сторін, спрямованій на утвердження взаємної довіри та подолання існуючих стереотипів відносно один одного.

Перший шлях був, фактично, відкинутий разом із російським проектом Договору про європейську безпеку. Визнаючи необхідність кардинального перегляду засад відносин з Росією, західні держави разом з тим неготові до фіксації системного компромісу і чіткого закріплення ролі і участі Росії у регулюванні процесів на континенті. До того ж, рецепт вирішення нагальних європейських політичних протиріч в Заходу відсутній. Тому перевага надається тактиці винесення їх «за дужки» та зосередженні на менш суперечливих і більш пріоритетних на даному етапі сферах, тобто другому з вказаних шляхів. Одним з ключових факторів, які зумовлюють вибір на його користь, виступає позиція США, для яких російський напрямок наразі є складовою «скоріше глобальної, ніж європейської політики».

Однак, головна проблема в реалізації цього шляху полягає у тому, що налагодження навіть секторального співробітництва вимагає базової політичної згоди, без якої вироблення оптимальної моделі представляється малоймовірним. Це стає цілком очевидним на прикладі діалогу щодо створення системи протиракетної оборони, який ризикує зайти у глухий кут, внаслідок небажання Альянсу залучати Росію на рівноправній основі до вироблення її конфігурації. Внаслідок цього оптимістичні сподівання, які покладались на співпрацю у сфері ПРО як на стрижневий елемент оновлених відносин Росія-НАТО та прообраз європейської архітектури безпеки, поступово вичерпують себе.

В умовах, коли найбільш конфліктогенні питання не мають належного вирішення, а співпраця в альтернативних сферах гальмується через дефіцит політичної згоди, для деяких спостерігачів найбільш реалістичних видається третій шлях у відносинах Росія-НАТО, а саме просування завдяки інтенсифікації взаємодії на середньому та нижчому рівнях діалогу. Позитивним сигналом в цьому сенсі вважається згода Альянсу приступити до обговорення питань власного військового планування заради того, щоб остаточно закріпити положення Лісабонської декларації про те, що сторони не розглядають один одного як загрозу власній безпеці. Безумовно, такий формат діалогу є корисний і невід’ємним компонентом нормалізації відносин Росія-НАТО, однак, питання, наскільки такий формат спроможний виконати політичні завдання, які сторони покладають на цей процес, залишається відкритим…

Зрештою, Захід, цілком готовий обмежитися подібною активізацію практичних контактів, яка в більшій чи меншій мірі дозволяє розвивати відносини з Росією у конструктивному руслі, але без суттєвих поступок з власного боку. Більше того, в сучасних обставинах це видається чи не єдиною реалістичною опцією для просування даних відносин. Однак, як продемонстрував досвід 2000-х років, навіть інтенсивна оперативна взаємодія не запобігає ескалації напруги в разі виникнення політичних криз, тому оптимальність цього шляху викликає великі сумніви. Тим більше, що Москва навряд чи погодиться на такий обмежений порядок денний. Російські посадовці продовжують висувати власні умови щодо просуванні відносин з НАТО, ключовою серед яких є вплив на процес прийняття рішень.

Інтереси України в цьому плані зумовлені двома міркуваннями. По-перше, як свідчить досвід, ігнорування Росії з боку західної спільноти виливається у посилення російського тиску у просторі власного сусідства. Тому Україна зацікавлена у тому, щоб процес нормалізації відносин Росія-НАТО призвів до формування зв’язків стратегічної взаємозалежності, і щоб наявні між ними протиріччя вирішувались не за рахунок країн Східної Європи. А по-друге, для України надзвичайно важливим є становлення такої архітектури європейської безпеки, яка б дозволила реалізувати модель позаблоковості і наповнити її конкретним політичним і стратегічним змістом. Центральним компонентом такої моделі мають стати взаємні зобов’язання як з боку України, так і з боку НАТО та Росії, які б чітко закріплювали сутність, обсяг та рівень української позаблоковості, визначали блоки питань, які зачіпають позаблоковий статус України, і вирішення яких має здійснюватися виключно за попередніх консультації з Києвом, а також супроводжувались формуванням механізмів спільного прийняття рішень з даних питань. Очевидно, що становлення такої моделі можливе лише за умови досягнення базової політичної згоди між провідними центрами сили в Європі щодо принципів організації європейської системи безпеки.