АНАЛІЗ ТЕМИ ТИЖНЯ: ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЗАБЛОКОВОСТІ
Проголосивши і законодавчо закріпивши позаблоковий статус без попереднього його концептуального обґрунтування, українська влада вимушена наразі підводити відповідну концептуальну і практичну базу під цей доволі неоднозначний у сучасній світовій політиці принцип. Попри офіційні запевнення в тому, що проголошення позаблоковості лише прибирає зайву риторику і усуває деякі ідеологізовані устремління, позаблоковість, за великим рахунком, вимагає радикальної перебудови безпекової політики України загалом, особливо якщо, за висловом президента, вона є одним з «трьох стовпів» ідеології зовнішньої політики України. Квінтесенцією такої перебудови є зміна спрямованості безпекової політики держави – перехід від орієнтації на приєднання до системи формальних колективних гарантій безпеки до вироблення менш формальних шляхів забезпечення власної безпеки завдяки розвитку таких механізмів співпраці з ключовими партнерами, за яких вони були б зацікавлені у підтриманні безпеки України і не могли б отримати переваг від ескалації напруги з або навколо України.
Це набагато складніше завдання як з політичної, так і зі стратегічної точки зору. В політичному плані воно потребує набуття істотних важелів впливу, які б дозволяли підвищити самостійну роль Україні у відносинах з провідними потугами в Європі без формального членства у військово-політичних союзах, та становлення відповідної конфігурації зв’язків між цими потугами, в якій позаблоковий статус виступатиме одним з стрижневих параметрів. У стратегічному відношенні це вимагає розбудови військової потужності такого рівня, який би не тільки робив неможливим ігнорування інтересів України, але й перетворював Україну на необхідний компонент європейської архітектури безпеки. Зрештою, позаблоковість може виправдати себе лише в тому разі, якщо будуть знайдені способи альтернативного вирішення тих завдань, вирішенню яких мало слугувати членство в НАТО.
Очевидно, наразі відбувається пошук таких альтернативних форм залучення до безпекових процесів на континенті. Судячи з заяв офіційних осіб, актуальними вважаються на даному етапі дві такі форми – участь у спільних операціях під егідою діючих безпекових інституцій та участь у розбудові системи протиракетної оборони в Європі.
Участь у спільних операціях є важливим елементом підтримання належної ролі України у забезпеченні європейської та глобальної безпеки, але в жодній з цих операцій внесок України не є вирішальним, тому покладатися на цю форму для реалізації вказаних політичних завдань не варто.
Участь у розбудові системи протиракетної оборони в Європі є більш перспективним напрямком в цьому сенсі, оскільки за певних умов Україна може запропонувати важливі об’єкти для даної системи. До того ж, з огляду на географічне розташування, Україна має переваги, без яких становлення загальноєвропейської системи ПРО не представляється реалістичним. У політичному плані участь України у цій системі, яка представляє сьогодні ключовий компонент у відносинах Росія-НАТО, також могла б сприяти становленню зв’язків взаємозалежності з обома провідними безпековими центрами Європи. Однак, результативність цієї форми залежить, по-перше, від готовності самого Альянсу розглядати можливість серйозного залучення зовнішніх гравців до власної системи, а по-друге, від готовності Росії сприяти залучення України до цієї системи в якості самостійного гравця. Адже, за словами заступника секретаря РНБО С. Гавриша, українські радіолокаційні станції в Севастополі та Мукачеві – головні об’єкти, які Україна може запропонувати для системи ПРО – потребують значної модернізації і можуть функціонувати лише в єдиному комплексі з російською системою. Він відзначає, що Росія вже виступила з пропозицією викупити чи взяти ці станції в оренду, але Україну більш влаштовує їхнє спільне використання з Росією та Євросоюзом.
Разом з тим, незважаючи на розгортання дискусій щодо подібних практичних форм підвищення ролі України в європейській безпеці, робота щодо концептуального підкріплення позаблокового статусу ведеться недостатньо активно. Українські лідери неодноразово зазначали, що Київ зацікавлений в удосконаленні архітектури європейської безпеки, але жодних змістовних пропозицій в цьому сенсі поки що не було оприлюднено. І це не дивно, адже затвердивши свій позаблоковий статус, Україна сама себе загнала в глухий кут, як безпекової так і міжнародної політики.