Зважаючи на повсякчасну участь України у миротворчих місіях під егідою ООН і НАТО, можна поставити «плюс» на користь нашої держави, котра була запрошена на засідання країн-контрибуторів миротворчих операцій НАТО в присутності Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна та Високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки Кетрін Ештон, а також на низку двосторонніх зустрічей з міністрами закордонних справ країн-членів Альянсу в рамках засідання Північноатлантичної Ради НАТО. До того ж, уперше за тривалий час засідання Комісії Україна – НАТО 15 квітня завершилося підписанням Спільної заяви сторін.

Можна стверджувати, що візит глави зовнішньополітичного відомства України Костянтина Грищенка до Німеччини цього разу не виявився «безрезультатним»: по-перше, представники Альянсу висловили вдячність Україні за направлення до берегів Лівії великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський» для здійснення гуманітарної місії з евакуації українських громадян (85 осіб) і громадян інших країн (більше 100 осіб)ю Такий візит став успішним за сприяння НАТО у забезпеченні безпеки нашого корабля при виконанні резолюцій РБ ООН № 1970 (2011) та № 1973 (2011). По-друге, Україна готова направити в Лівію мобільний польовий шпиталь і літак Ан-26 після завершення гострої фази конфлікту в країні. Звичайно ж, це позитивні моменти і у визнанні України як важливого контирибутора міжнародної безпеки, і як партнера Альянсу у світі.

З іншого боку, цей приклад підтверджує, що «позаблоковим» статус України є лише для внутрішніх політичних перипетій всередині країни. У зовнішній же політиці контакти НАТО й нашої держави не втрачають своєї актуальності. Навіть чергове підтвердження «відкритості дверей» організації без, так би мовити, нагальної необхідності цього для української сторони може говорити про продовження співпраці з тими ж пріоритетами, хоча й трохи в іншому, «прагматичному» вимірі.

Збереження формату співпраці чітко окреслюється в Заяві сторін по завершенню засідань КУН. Було визначено, що Річна національна програма (РНП) та безпосередньо КУН зберігають свою центральну роль у подальшому розвитку співпраці України з Альянсом на основі спільних цінностей. НАТО позитивно оцінила підписання Президентом України Віктором Януковичем РНП співробітництва Україна – НАТО на 2011 рік і висловила готовність продовжувати надавати експертну та ресурсну допомогу нашій державі у здійсненні широкомасштабних реформ.

До речі, окрім того, що з повної назви РНП було прибрано фразу «з підготовки України до набуття членства в організації», схвалена В. Януковичем 13 квітня поточного року Програма мало чим відрізняється від її попередніх аналогів. Вона навіть спрямована на «виконання рішень, прийнятих під час засідань Комісії Україна – НАТО 4 квітня 2008 року у м. Бухаресті та 3 грудня 2008 року у м. Брюсселі».

Тому логічно, що Україна стала першим партнером, який взяв участь у Силах реагування НАТО та робить внесок майже в усі операції та місії під проводом Альянсу. У зв’язку з цим, країни-члени навіть закликали Україну розглянути можливості залучення до операції «Океанський щит» та надання додаткової інструкторської допомоги Афганістану, а також наголосили на важливості подальших послідовних і конструктивних зусиль у рамках переговорів щодо врегулювання Придністровського конфлікту у форматі «5+2».

Було також заявлено про прогрес у реалізації Трастових фондів НАТО/ПЗМ в Україні, в тому числі завершення першого етапу проекту щодо знищення легких озброєнь, а також успіхи у перепідготовці та соціальній адаптації військовослужбовців, звільнених із військової служби; про прогрес у реалізації проекту моніторингу та прогнозування повеней у басейні річки Прип’ять, яка протікає через Чорнобильську «зону відчуження»; та про очікування на швидке завершення процесу оцінки ризиків для започаткування нового трастового фонду із захоронення радіоактивних відходів.

Однак ці «сухі» факти і так давно відомі широкій громадськості. Цікавіше було б чіткіше окреслити суть перемовин держав-членів з Україною у контексті подальшої реалізації домовленостей, досягнутих під час візиту в Україну Генерального секретаря НАТО А. Фог Расмуссена в лютому цього року. Звичайно ж, тут мова йшла про реалізацію проектів континентальної системи ПРО, зважаючи і на головування України у 2013 році в ОБСЄ, від якого союзники очікують продовження внеску України у забезпечення регіональної безпеки. Тож у цьому ключі майбутніх «переговорів» з Росією Україні, мабуть, не уникнути.

Фактично, засідання КУН звелося до констатації належних векторів співпраці між Україною й Альянсом. Проте, виникає запитання: навіщо ми задекларували свій «позаблоковий» статус, адже, по суті, співпрацюємо з НАТО у попередніх масштабах? Чи не для того, щоб уникнути заперечень з Півночі?