Наприкінці грудня сенат США ратифікував новий Договір про стратегічні наступальні озброєння з Росією, а 14 січня Державна Дума Росії розглянула законопроект про ратифікацію Договору у другому читанні. При цьому законодавчі органи обох держав у своїх рішеннях виклали ряд власних застережень до Договору, які у великій мірі ускладнюють його функціонування на практиці. Фактично, парламентарі в односторонньому порядку затвердили ті пріоритетні для їхніх країн положення, щодо яких сторони не дійшли компромісу в ході переговорів, і які не знайшли відповідного відображення в тексті Договору.

Так, американські сенатори додали низку застережень щодо контролю за виконанням Договору російською стороною, продовження модернізації американського ядерного потенціалу, інформування Сенату про хід виконання Договору тощо. Їхні російські колеги сформулювали умови виходу Росії з Договору, розрахунку стратегічних параметрів та обмеження на передачу інформації американській стороні. В обох випадках істотний резонанс викликало питання розгортання системи протиракетної оборони США. Російські законодавці затвердили юридичну обов’язковість преамбули Договору, в якій встановлюється прямий зв’язок між розгортанням системи ПРО та підтриманням стратегічної стабільності. Сенатори США натомість наголосили на тому, що укладання Договору не повинно ставати на заваді розвитку системи ПРО.

Застереження, сформульовані парламентарями, звісно, є цілком очікуваними, оскільки неодноразово лунали в публічній риториці. Вони не порушують логіку і механізм Договору як такого, але вони вказують на те, за яких політичних умов виконання Договору зможе призвести до досягнення анонсованих у ньому цілей.

Аналіз обох блоків застережень дає підстави стверджувати, що незважаючи на позитивний внесок Договору СНВ у підтримання міжнародної безпеки, що підкреслив у своєму коментарі Генеральний секретар НАТО Андрес Фог Расмуссен, стратегічна стабільність між Росією та США не є гарантованою. Суперечливі питання відносно розгортання системи ПРО та тактичних ядерних озброєнь, по яким дві держави займають відмінні, якщо не протилежні позиції, роблять «перезавантаження» американсько-російських відносин неповним, обмеженим і неостаточним. А це означає, що продовження конструктивної співпраці між двома найбільшими ядерними державами, а відповідно врегулювання згаданих суперечливих питань, буде багато в чому залежати від ситуативних факторів, в тому числі загального клімату та характеру відносин між ними. Якщо ще більше конкретизувати, стратегічна стабільність в американсько-російських відносинах залежить, по-перше, від налаштованості США на утвердження власної позиції у безпекових питаннях, по-друге, від їхньої готовності брати до увагу російську позицію з цих питань, і по-третє, від рішучості Росії протидіяти реалізації американських планів у випадку, якщо цей процес буде суперечити російському баченню.

Зрозуміло, що на даному етапі для обох сторін пріоритетом є утримання позитивних надбань «перезавантаження» і отримання максимальних переваг від нинішньої кон’юнктури. Але наразі діалог між сторонами переходить у фазу обговорення найбільш чутливих аспектів відносин, досягти компромісу в яких набагато складніше, ніж у сфері стратегічних наступальних озброєнь. Тому не можна виключати й більш напружених сценаріїв.

Для безпеки європейського континенту ці питання мають першочергове значення, причому вони є предметом переговорів як з Росією, так і з європейськими державами НАТО, які мають власне бачення того, як має розвиватися співробітництво у сфері ПРО в Європі, і наскільки тактична ядерна зброя сприяє зміцненню безпеки на континенті. Останнє питання викликало найбільш дискусії між союзниками напередодні саміту в Лісабоні і, фактично, не знайшло оптимального вирішення у новій Стратегічній концепції.

Для України ці перипетії означають, що «гра незавершена», остаточного компромісу немає. І хоча Україна вже не знаходиться в епіцентрі цієї гри, вона не може абстрагуватись від її перипетій. Питання, які наразі підіймаються в консультаціях між Росією і США, Росією і НАТО, неминуче зачіпатимуть Україну, якщо не в стратегічному, то в політичному плані. Тому Україна не повинна залишатися осторонь цих процесів. Вона має щонайменше налагодити з обома сторонами діалог щодо просування між ними консультацій з питань, які напряму стосуються української безпеки. Принаймні, щонайбільш домогтися того, щоб прийняття рішень з цих питань не могло відбуватись без врахування української позиції.