СКОРИСТАВШИСЬ НЕДІЄЗДАТНІСТЮ ЄС, НАТО І РАДБЕЗУ ООН, РОСІЯ РОЗПОЧАЛА ЗБРОЙНУ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ

Майже щоденні телефонні переговори Барака Обами, Ангели Меркель, Девіда Камерона та Германа Ван Ромпея із Володимиром Путіним мали єдиний результат: російський лідер остаточно переконався, що у випадку вторгнення РФ до України реакція Заходу буде такою ж млявою, як вона була в 1930-х роках під час вторгнення Німеччини в країни Центрально-Східної Європи. Лідери провідних держав тривалий час робили вигляд, що повірили обіцянкам Путіна поважати територіальну цілісність України.

28 лютого 2014 р. на засіданні Ради Безпеки ООН представник Росії Віталій Чуркін фактично дав зрозуміти, що Росія розглядає подій в Криму як свою внутрішню справу, і ніякого «нав'язаного» міжнародного посередництва не допустить. Радбез ООН виявився недієздатним в ситуації, коли його постійний член – Росія – і є агресором. Більш того, члени РБ не наважилися навіть внести на голосування резолюцію, яка, принаймні, поклала би на Москву моральну відповідальність за агресію проти суверенної 46-мільйонної держави.

Російська влада також відмовилася від проведення консультацій країн-гарантів безпеки України в рамках Будапештського меморандуму, чим публічно підтвердила те, що всі давно знали: ці «гарантії» нічого не варті. Причому, не лише з боку РФ, але й з боку інших підписантів – США та Великобританії, а також з боку Франції та Китаю, які також надавали Україні схожі гарантії. Ігнорування провідними світовими державами гарантій безпеки Україні призведе до нового витку гонки ядерних озброєнь у світі, адже тепер всі країни, перш за все Іран, розуміють, що лише власні ядерні сили здатні убезпечити від зовнішньої агресії. Найбільші амбіції Барака Обами в галузі ядерного роззброєння світу поховано.

Невідповідність дій нової української влади, а також ЄС і НАТО (на ОБСЄ і Радбез ООН ніхто й не сподівався) тим більше очевидна, зважаючи на прямоту й передбачуваність сценарію, відпрацьованого росіянами в 2008 р. у Грузії, а німцями – в 1938 р. в Судетах. Незважаючи на неодноразові попередження відомих американських, європейських, російських, українських політиків та експертів, не було вжито жодних заходів, щоб запобігти реалізації цього сценарію в Україні. Не було запроваджено міжнародних спостерігачів з ООН та ОБСЄ, не було взято під охорону органи влади та основні автошляхи, не було упереджено проникнення в Україну російських бойовиків під виглядом туристів, які тепер штурмують будівлі органів влади в східних і південних областях.

Важливо відзначити, що росіяни діяли неспішно, спостерігаючи за реакцією міжнародного співтовариства на кожний свій крок, і саме бездіяльність останнього потурала зростанню кремлівських апетитів. Спочатку, 23 лютого на мітингу в Севастополі «народним мером» обрали громадянина Росії Олексія Чалого, а російські військові під виглядом «самооборони» заблокували в’їзд до міста, що може свідчити про початкові наміри Кремля обмежитися захопленням Севастополя. Втім, через чотири доби(!), переконавшись, що ніякої дієвої реакції української влади та світового співтовариства не буде, російські солдати захопили вже приміщення ВР та Уряду Криму, які ніхто не охороняв(!). Під дулами російських автоматів було сформовано маріонетковий уряд Криму із числа членів проросійської партії, яка набрала на останніх виборах лише 4% голосів кримчан. Далі – передбачуване призначення референдуму щодо зміни статусу Криму, звернення «нової кримської влади» до Путіна про підтримку, і рішення російського парламенту від 1 березня про згоду на введення військ в Україну.

Не було вчинено належних заходів і для запобігання поширення «абхазького/кримського сценарію» на інші регіони України. Агенти ФСБ мали цілий тиждень на завезення з Росії, а також на вербування і озброєння в східних і південних регіонах України місцевих проросійських бойовиків. З 1 березня спроби захоплення місцевої влади озброєними «проросійськими силами» тривають у Донецьку, Дніпропетровську, Миколаєві, Харкові, Херсоні – і ніде не наштовхуються на опір правоохоронців. Характерно, що в Херсоні спробі штурму обласної держадміністрації «проросійськими силами» запобігли місцеві громадські активісти – без жодної підтримки з боку силових структур.

Невизнання російською владою нового керівництва України, заява Держдуми РФ щодо нелегітимності призначених на 25 травня виборів Президента України, а також розвиток подій в східних та південних регіонах свідчить, що програма-максимум для Кремля – дестабілізація по всій території України і запровадження «російських миротворців», можливо, із поверненням до Києва маріонеткового уряду Януковича. Програма-мінімум – взяття під контроль Севастополя – була виконана ще 23 лютого, із подальшим захопленням всього Криму. Далі – все залежатиме від того, наскільки успішно діятимуть російські диверсанти разом із вітчизняними сепаратистами; і що зможуть протипоставити їм українська влада та світове співтовариство.

Пауза на кілька днів після кожного агресивного кроку свідчить про те, що Москва шукає ту межу, за якою буде жорстка реакція Заходу. Якщо реакції немає – росіяни переходять наступний рубікон. Ще 26 лютого Спікер Ради Федерації Валентина Матвієнко заявляла, що сценарій силового втручання з боку Росії в події в Україні «неможливий». А вже 1 березня Рада Федерації одноголосно дала згоду за запит Путіна про введені військ в Україну.

Чим швидше США та країни Європи відреагують (ділом, а не словом) на дії Росії – тим швидше буде зупинено агресію. Цілком очевидно, що до силового зіткнення із військами НАТО доводити ситуацію Путін не ризикне, усвідомлюючи очевидну неспівставність сил. Введення американського військового флоту в Чорне море охолодило би запал Путіна – впевнені американські оглядачі[1]. Погроза членів ЄС різко знизити закупівлі російських енергоносіїв, замінивши їх на скраплений газ, також може бути дієвим механізмом впливу, адже вся російська економіка критично залежить від цих надходжень. Мала би витверезуючий ефект і обіцянка негайно прийняти Україну і Грузію в НАТО – нагадаємо, що свого часу саме через загрозу радянської агресії до Альянсу в терміновому порядку прийняли Грецію та Туреччину.

Світовому співтовариству важливо усвідомити, що Росія фактично оголосила війну не Україні, а тій системі західних цінностей, до якої наша держава прагне приєднатися. Якщо зараз ЄС і НАТО обмежаться заявами, то запаморочений від успіхів Кремль вже за рік-два вторгнеться до кран Балтії, де також багато етнічних росіян. І тоді вже доведеться по-справжньому воювати – відповідно до П’ятої статті договору НАТО. На даному ж етапі, обмеженого міжнародного миротворчого контингенту чи хоча б чіткої обіцянки його відправки в Україну було б цілком достатньо, щоб протверезити В.Путіна, який стрімко втрачає здоровий глузд, рухаючись до нової Світової війни.