З десятого листопада, після 44 днів запеклих боїв в районі Нагірного Карабаху, набуло чинності перемир’я між Вірменією і Азербайджаном. Мирна угода була досягнута за участю зовнішніх гравців, зокрема Російської Федерації, яка є підписантом угоди, та Турецької республіки. Участь двох великих держав у цьому військовому конфлікті не є несподіванкою. Туреччина останніми роками підвищує геополітичний вплив навколо своїх кордонів і є стратегічним партнером Азербайджану. На початку 1990-х років Туреччина закрила кордон з Вірменією через конфлікт у Карабаху (і він досі закритий), не встановила з нею дипломатичні відносини, хоча і визнала нову вірменську державу, а також захистила - загрозою втручання - Нахічеванську автономію, азербайджанський ексклав між Вірменією, Іраном і Туреччиною. «А у сфері оборони і безпеки ми бачимо, як Туреччина в останні роки допомогла азербайджанській армії поліпшити її можливості. Тому ми називаємо співпрацю Туреччини і Азербайджану в останні десять років стратегічною», - робить висновок турецький оглядач BBC Олександр Іскандарян.[1]

Російська Федерація і Вірменія, у свою чергу, входять до складу держав-учасниць Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) і мають спільні оборонні зобов’язання, визначені статтею 7 статуту цієї організації. Як показав цей конфлікт, зобов’язання в рамках     ОДКБ не є пріоритетом для держав-членів і в разі необхідності буде трактуватись у вигідний спосіб. Пріоритет участі Росії в даному конфлікті скоріше визначається прагматичними інтересами, адже прикордонні держави, колишні республіки СРСР, в Кремлі вважають своєю сферою впливу. Вірменія хоч і є військовим союзником Москви, але Росія тижнями прохолодно повторювала, що втрутиться у конфлікт лише тоді, коли війна перекинеться на вірменську територію. Лише коли обставини з російської точки зору стали сприятливими, Кремль втрутився.[2]

Військові дії між азербайджанськими та вірменськими збройними силами супроводжувалися великою російською кампанією з дезінформації. На початку конфлікту російські медіа висвітлювали події з нейтральної точки зору, проте після зустрічі В.Путіна з Пашиняном, російські медіа-ресурси розпочали активну антиазербайджанську та антитурецьку пропаганду і, навіть, звинуватили у втручанні Україну. Зокрема, зазначалося, що Азербайджан через представників своєї діаспори в Україні набирає найманців для участі в конфлікті в Карабаху учасників українських добровольчих батальйонів, в першу чергу це полк «Азов» та корпус «Правий сектор». Також, як повідомляє «Радіо свобода», в інформаційному просторі Вірменії, поширювалася інформація, спрямована на провокації, про нібито фосфорні бомби з України. 

Російські засоби масової інформації звинувачували Туреччину, яка допомагала Азербайджану військовою технікою. Турецький лідер, А. Ердоган, ще на початку конфлікту висловив рішучість прямо втрутитись у конфлікт на стороні Азербайджану, якщо Російська Федерація застосує збройні сили проти Азербайджану. В інформаційному просторі час від часу з’являлася інформація про бойовиків терористичних організацій, яких Туреччина начебто наймала для участі у бойових діях проти вірмен. 

Більшість європейських країн та велика кількість депутатів Європарламенту під час конфлікту висловлювались на підтримку Вірменії та засуджували дії Алієва та Ердогана. Речник Єврокомісії Петер Стано на брифінгу у Брюсселі заявив про готовність ЄС надати всебічну підтримку для припинення конфлікту у Нагірному Карабаху, але в першу чергу покладається на Мінську групу ОБСЄ у цьому питанні. Мінська група була створена ще у 1992 році. Співголовами групи є Росія, Франція і США. Крім них до складу групи входять Білорусь, Німеччина, Італія, Швеція, Фінляндія і Туреччина, а також Вірменія та Азербайджан.[3] На практиці заклики країн-членів Європейського Союзу та Мінської групи не вплинули на дії Азербайджану, керівництво якого продовжувало бойові дії до самого моменту втручання Російської Федерації. Дана ситуація є індикатором кризи стану сучасної міжнародної системи в цілому, що характеризується неспроможністю врегулювання конфліктів через багатосторонні формати. Азербайджан менше ніж за півтора місяця бойових дій досяг більшого успіху ніж за тридцять років спроб повернення територій дипломатичним шляхом, а долю самого конфлікту було вирішено великими регіональними гравцями, що керувалися власними стратегічними завданнями.

Південний Кавказ, як і решта територій колишнього Радянського Союзу, вважається у Кремлі власною традиційною сферою впливу. В цій азербайджансько-вірменській війні навколо Нагірного Карабаху, В.Путіну намагався, з одного боку, ослабити вірменського прем'єр-міністра Нікола Пашиняна. Шлях Пашиняна до влади пролягав через вуличну революцію, яку Росія прийняла лише стиснувши зуби. З іншого боку, Росія бачила хорошу нагоду нарешті розмістити в регіоні свої війська - на додачу до вже наявної військової бази у Вірменії. Єреван роками виступав проти російських миротворчих військ та мусив погодитися з ними з огляду на небезпеку поразки в Нагірному Карабаху. Захід знову віддав поле бою Путіну, як він уже робив це у Грузії, Україні та Сирії, пише оглядач Deutsche Welle Роман Гончаренко.[4] Європейський Союз, який можна назвати нормативною надпотугою сьогодення, може впливати на треті держави, коли йдеться про співробітництво. ЄС може нав'язувати умови в обмін на членство, або колективно винагороджувати за дотримання певних норм і стандартів, і у такий спосіб стимулювати дії інших урядів згідно з інституційними правилами Єврокомісії. Проте, коли йдеться про розв’язання кризових ситуацій, європейські країни часто показують свою неспроможність впливати на поведінку держав-агресорів. Хоча введення російських миротворців в Карабах і сприятиме припиненню вогню, але не сприятиме зміцненню безпеки в Балто-Чорноморському регіоні в цілому. Відтепер російські війська знаходяться на територіях кожної з країн Східного партнерства. Політика Кремля, що спрямована на перешкоджання євроатлантичним процесам в країнах «близького зарубіжжя», на збереження і поширення власного впливу в цих державах, як показує час, є досить ефективною. 

Згідно з мирною угодою, вздовж лінії зіткнення розташовуються російські миротворці строком на п’ять років, з автоматичним продовженням на чергові п’ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не заявить за 6 місяців до закінчення терміну про свій намір припинити застосування цього положення. Російський контингент налічуватиме 1960 військовослужбовців зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерів, 380 одиниць автомобільної та спеціальної техніки.

Фактично, після розташування миротворців, Російська Федерація розширила військову присутність вже на третю країну Південного Кавказу, на додаток до військової бази у Вірменії і окупованих частин Грузії. А як показала практика, якщо Росія вводить на якусь територію миротворців, вона їх вже звідти не виводить.

1. https://www.bbc.com/ukrainian/features-54832383 
2. https://www.eurointegration.com.ua/news/2020/10/5/7115014/ 
3. https://www.dw.com/uk/komentar-putin-ta-erdohan-peremozhtsi-v-nahirnomu-karabakhu/a-55563656
4. https://www.dw.com/uk/komentar-putin-ta-erdohan-peremozhtsi-v-nahirnomu-karabakhu/a-55563656