Фото: Перемовини української та російської делегацій у Туреччині
Джерело: Deutsche Welle

Україна та Російська Федерація продовжують переговорний процес. Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що вважає діалог потрібним, перш за все для зупинки війни і вказував, що домовлятись доведеться. Перш за все, за словами Президента України, потрібно щоб припинився вогонь, Росія вивела свої війська, а після зустрічі президентів сторони будуть домовлятись про гарантії безпеки. Без ультиматумів. Після місяця досить успішного ведення оборонної операції Збройними Силами України (ЗСУ), стало зрозуміло, що Росія нездатна захопити та утримати усю Україну, а українське суспільство на хвилі емоційного піднесення та віри у власні сили, поставило максимальні завдання у цій війні. У таких умовах, з’явилися дискусії щодо доцільності проведення перемовин на поточному етапі, а також побоювання щодо наміру керівництва України піти на поступки Росії у переговорному процесі.

У своєму інтерв’ю 23 березня Володимир Зеленський окреслив позицію керівництва держави наступним чином: “Втрату нашого населення нам не пробачить історія. Втрату нашого народу не пробачить нам наша держава, але і втрату наших територій нам не пробачать наші покоління, скажуть: “А за що ми воювали?”. Володимир Зеленський заявив, що Донбас і Крим мають повернутися і це питання часу. Водночас, першочерговим завданням є припинити бойові дії.[1] Таким чином, питання територіальної цілісності та суверенітету нібито знялися з порядку денного. Однак, 29 березня після оголошення деталей документа над яким працюють українська та російська делегації та який зможуть підписати президенти двох держав у результаті ймовірної зустрічі, виникає чимало запитань. 

Перемовини у Стамбулі відбулися за посередництва Туреччини. Організувати комунікацію допомагав російський мільярдер Роман Абрамович, який також був присутній на зустрічі. Це дещо обурило українських спостерігачів, однак ще більш знаковою стала присутність на перемовинах Олександра Чалого, давнього прихильника ідеї нейтрального статусу України та адвоката інтересів Кремля. Як зауважив Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії, у 2020 році Олександр Чалий опинився в центрі скандалу на Мюнхенській безпековій конференції, підписавши разом з російським проурядовим центром план «12 кроків для зміцнення безпеки України». У п. 12 йшлося про «запуск нового національного діалогу щодо ідентичності», який мав врахувати погляди, зокрема, Росії та Угорщини на «теми історії, національної пам’яті, мови, ідентичності і досвід меншин». У плані також ішлося про зняття санкцій з Росії до виконання Мінська, про нормалізацію стосунків ЄС — Росія, про анексію Криму не згадувалося.[2]

Також Чалий брав участь у розробці Будапештського меморандуму. Як відомо, внаслідок підписання даного документа 1994 року, Україна віддала весь свій ядерний арсенал та приєднувалась до ДНЯЗ. Однак, згодом, всупереч положенням цього документа, Російська Федерація напала на Україну, а інші країни-підписанти не завадили російській агресії. Тому, присутність Олександра Чалого у складі української делегації має частку символізму, адже пункти майбутньої російсько-української угоди у поточному вигляді нагадують “паперові гарантії” Будапештського меморандуму.

Українські пропозиції, які називали після перемовин декілька членів делегації наступні: 

1. армія РФ має вийти на межі 23.02.2022. 
2. Низка держав світу дають Україні гарантії безпеки, схожі за своєю суттю на статтю 5 статуту НАТО про колективну оборону. Потенційні держави-гаранти, яких пропонує Україна – це Росія, Китай, США, Велика Британія, Франція, Туреччина, Німеччина, Канада, Італія, Польща, Ізраїль. Україна за задумом також отримуватиме збройну підтримку від цих країн. 
3. Гарантії не поширюються на Крим та ОРДЛО. 
4. Україна також вносить зміну до Конституції та відмовляється від євроатлантичних прагнень. Окрім відмови від НАТО, Україна відмовляється від вступу до інших військових союзів. Тобто, дотримуватись нейтрального статусу, згідно з яким їй забороняється  розміщення на своїй території  іноземних військових контингентів, а військові навчання можна проводити лише за згоди держав-гарантів (включно з РФ та Китаєм). 
5. Також, Росія та Україна починають переговори строком на 15 років щодо статусу Автономної Республіки Крим. У документі українська сторона також готова закріпити пункт, щодо відсутності наміру повертати Крим військовим шляхом. Водночас такого пункту щодо Донбасу немає.[3]

Наразі сторони узгоджують позиції і поки що немає остаточного проєкту документа і залежно від стану справ на фронті, на момент завершення переговорного процесу, позиції України можуть кардинально змінитись. 

Однак, наразі позиція України є більш ніж суперечливою:
     1) Винесення питання Криму за дужки на 15 років запускає процес легітимації російських окупаційних військ на півострові. Враховуючи японський досвід щодо повернення чотирьох курильських островів, можна стверджувати що цей процес розтягнеться на десятиліття.

  2) Винесення за рамки переговорів питання ОРДЛО по-перше ігнорує вимушених переселенців, які хочуть повернутись додому, а по-друге, враховуючи відсутність зобов’язання не повертати Донбас силою, залишає невирішеним фактор, що може призвести до поновлення бойових дій між Україною та Росією.
   3) Українська делегація розглядає можливість обмеження державного суверенітету в обмін на ефемерні гарантії безпеки в дусі Будапештського меморандуму. Якщо країни, яких запропонувала Україна готові надати гарантії безпеки, тоді не зрозуміло що їм зараз заважає це зробити і прийняти Україну в НАТО. Якщо документ буде ухвалено і Росія знову нападе, що змінить реакцію “країн-гарантів”, якщо вони зараз не готові надати Україні навіть наступальні озброєння в достатній кількості? Навряд чи Ізраїль надіслав би свої війська для захисту України, коли ізраїльський уряд взагалі не сприяв протидії російській агресії, не наклав санкції та відмовився приймати українських біженців. Підбір країн-гарантів не враховував того, якого рівня гарантії ці країни можуть надати і чи готові вони надати будь-які гарантії взагалі, зважаючи на погрози з боку Росії. 

Коли розглядається питання українського нейтралітету, часто наводяться приклади Королівства Швеції та Фінляндії. Фіни, однак, терміном “Фінляндізація” не пишаються. Він стосується суворого нейтралітету Фінляндії під час Холодної війни, затвердженого договором з Москвою 1948 року в часи високої напруженості між Радянським Союзом і Заходом. Договір запевняв, що Фінляндія, на відміну від інших країн Східної Європи не зазнає радянського вторгнення, але в обмін на це залишалася поза НАТО і дозволяє сусіду - велетню значний вплив на свою внутрішню і зовнішню політику.[4] Менше з тим, сутність політики нейтральності Фінляндії та Швеції після розпаду СРСР кардинальним чином змінилась. Обидві держави підтримують тісну безпекову взаємодію як на двосторонньому рівні, так і з іншими нордичними державами в межах NORDEFCO, ЄС, з Північноатлантичним альянсом в якості партнерів з розширеними можливостями, а також зі Сполученими Штатами Америки. Фактично, обидві країні інтегровані у європейську систему безпеки, а політика нейтральності є умовною. Також не варто забувати останні заяви керівництва Фінляндії, які свідчать про те, що агресія проти України змусила фінів більш серйозно розглянути можливість вступу до НАТО як інструменту відвернення російської агресії.

На додаток, принцип нейтральності за своєю суттю суперечить принципу колективної оборони. А отже, формат окреслений українською делегацією суперечить міжнародному праву, а саме Гаазькій конвенції про права і обов'язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни від 1907 року. 

Важливим у контексті безпеки залишається фактор мілітаризації. Окрім спільних військових навчань, держави поза межами альянсів мусять зміцнювати свої оборонні спроможності щоб підвищити ціну за можливу агресію і таким чином відвернути її. Борис Джонсон вже заявив, що Великобританія сприятиме мілітаризації України після війни. Але при цьому, Росія яка чомусь в цьому проекті опинилась гарантом національної безпеки України незважаючи на те, що та скоїла воєнну агресію і продовжує криваву війну проти українського народу, має цілком протилежну позицію. В ідеалі український нейтралітет з точки зору Кремля має передбачати не тільки відсутність військового співробітництва з іншими країнами, але й відсутність оборонної самодостатності України. Таким чином, нейтральна Україна без чітких механізмів забезпечення безпеки країнами-гарантами на справі буде значити одностороннє обмеження суверенітету та повернення у сферу впливу Російської Федерації.

Росія веде тотальну війну проти України. Володимир Путін не піде на поступки, адже будь-які поступки по Україні для нього є особистою поразкою. Тому, перемовини, перемир’я, будуть використовуватися Росією виключно в цілях війни. Після перемовин російська сторона заявила про нібито жест доброї волі та відведення військ на Київщині та Чернігівщині. Однак, російські сили, ймовірно, перегруповуються та поповнюються резервами після потужних ударів ЗСУ в цих регіонах. Частина військ окупантів, за оцінками української та британської розвідок, будуть передислоковані на Донбас, з метою нанесення поразки силам ООС на Сході Країни.

 Бомбардування українських міст продовжуються і не зупиняться найближчим часом. Так само триватимуть перемовини між двома державами. За словами Володимира Зеленського, він розуміє ризики від можливого ухвалення договору з Росією, пункти якого стосуватимуться питань суверенітету та територіальної цілісності.[5] Тому, остаточні пропозиції України у перспективі можуть мати інший вигляд, прописані більш детально, із зазначенням визначених механізмів, які відрізнялися б за своєю сутністю від паперових гарантій “Будапештського меморандуму”. Остаточна мирна угода підписуватиметься з Росією, яка на поточному етапі не готова до жодних компромісів. Тому, зміст мирної угоди наповнюється вже сьогодні, у першу чергу успіхами ЗСУ, тиском країн-партнерів на Росію і підтримкою наступальним озброєнням України.