Геополітичні перетворення, що відбуваються протягом останніх років змінюють стан справ у міжнародних відносинах. Як показали перші місяці президентства Джо Байдена, Сполученим Штатам не буде легко відновити систему альянсів, яка зазнала удару під час ізоляціоністської політики Дональда Трампа. Не зважаючи на всі заяви про наміри відновити Трансатлантичну єдність та перші опубліковані стратегічні документи Білого Дому, Європейський Союз все ще розглядає концепцію «стратегічної автономії». Тому, варто розібратись з тим, що передбачає дана концепція і наскільки висока ймовірність її імплементації та що це значить для України?
«Стратегічна автономія» охоплює різні сфери діяльності Європейського Союзу, проте, в першу чергу, мова йдеться про безпекову складову американо-європейського співробітництва. Зокрема, в аналітичній доповіді Німецького інституту міжнародних справ та питань безпеки (SWP), яка була опублікована на початку лютого, підкреслюється необхідність досягнення більшої незалежності від Сполучених Штатів. В документі зазначається, що Європа може бути суверенною тільки маючи спроможності самостійно забезпечити власну безпеку. На додаток, наголошується на необхідності встановлення паритету всередині НАТО, адже одностороння залежність, навіть серед друзів, має свою ціну. На думку автора нова європейська система безпеки має покладатись на ядерний арсенал, а саме – на французький, при цьому президент Франції зберігатиме виключні повноваження щодо прийняття рішень. Варто зауважити, що такі ідеї не є новими. Збігнев Бжезинський у своїй роботі «Велика Шахівниця» детально описав «французьке» бачення Європи, згідно з яким Франція, за підтримки Німеччини, створювали б «ядро Європи», поступово скорочуючи вплив Сполучених Штатів. В сучасних умовах, коли німецьке бачення наближається до французького, такий розвиток подій стає більш реальним.
За умов трансформації європейсько-американських відносин по лінії НАТО, Україна потрапляє в досить складне становище. Законодавчо метою України закріплено курс на Євроатлантичну інтеграцію, вступ до НАТО та ЄС. Українська стратегія спирається на ідею долучення до єдиної оборонної, безпекової і політичної системи Заходу, де Сполучені Штати Америки та країни-члени Європейського Союзу координують свою політику, спираючись на єдині цінності та інтереси. Проте, у разі створення автономної безпекової структури в межах Європейського Союзу, виникає певний дисонанс між європейським та атлантичним безпековим партнерством.
Сучасна Європа, намагаючись не потрапити в геополітичний вакуум, знаходиться в процесі визначення свого місця та ролі в новій структурі міжнародної системи, головними акторами в якій є Сполучені Штати Америки та КНР. При цьому Росія, не маючи таких економічних та інституційних спроможностей як США та КНР, все ще залишається військовою потугою з першим ядерним арсеналом у світі та одним з головних чинників європейської політики. У той час як політика США щодо КНР та РФ була чітко окреслена та ґрунтується на принципах стримування та протидії, держави-члени Європейського Союзу, перебуваючи в даному геополітичному трикутнику, за умов відсутності єдності з принципових питань, по-різному сприймають зовнішніх гравців. Зокрема, показовим є небажання Німеччини слухати аргументи про колосальну шкоду «Північного потока-2» для низки держав Європи.
Спроби ЄС підтримувати партнерські відносини з Російською Федерацією, не зважаючи на агресивну політику РФ навколо своїх кордонів та у Середземноморському регіоні, цього разу зіткнулися з реальністю, після приниження Високого представника ЄС Жозепа Борреля в Москві. Сам Високий представник після свого візиту написав статтю, де виклав свої враження від зустрічі з російською стороною та зазначив: «Європа і Росія рухаються у різних напрямках. Росія чітко означила небажання поновлювати конструктивні відносини з ЄС, і бачить у демократичних цінностях екзистенційну загрозу для себе». Також, він додав: «Якщо ми хочемо безпечнішого світу на завтра, ми повинні діяти рішуче сьогодні і бути готовими піти на певний ризик». Стратегічний перегляд відносин з Росією про який заявив Боррель мав відбутись 25-26 березня на саміті країн ЄС, проте оскільки дане питання неможливо вирішити в форматі онлайн, воно було перенесене на літо.
Відносини ЄС з Китаєм теж поступово змінюються, що можна спостерігати на прикладі ініціативи «17+1». До даного формату, окрім КНР, входять 16 країн Центральної та Східної Європи, а з 2019 року до цього формату долучилась Греція. Китай позиціонує його як міжнародний майданчик для покращення співпраці та створення взаємопов’язаних економічних та логістичних проєктів. Країни ЦСЄ, в свою чергу, розглядали «17+1» як можливість залучення китайських інвестицій у свою економіку, вдосконалення власної транспортної та енергетичної інфраструктури, обміну технологіями. Проте, в Брюсселі тепер починають розуміти, що даний формат використовується Пекіном скоріше як інструмент геополітичного впливу, який вже створює певні ризики. Показовий випадок – голосування в 2016 році в Раді ЄС стосовно засудження фактів порушення Китаєм міжнародного права в Південно-Китайському морі, було заблоковане Угорщиною, Грецією, Хорватією та Словенією. Так само країни ЦСЄ не одностайні у своїй позиції щодо заяв, які засуджують порушення прав людини в Китаї. Проте, як було зазначено, європейські країни поступово змінюють своє ставлення до відносин з КНР. Особливо, на це впливає американо-китайське протистояння. За результатами останнього саміту «17+1» стало помітно, що керівництво країн регіону стало дедалі критичніше ставитися до Китаю та його внутрішньої і зовнішньої політики.[1] Це стосується країн Балтії та Польщі, які вбачають загрозу з боку Російської Федерації, яка є геополітичним союзником КНР.
Недовіра, яка виникла між демократичними країнами в період адміністрації Трампа, спонукала Європейський Союз до формування свого власного стратегічного бачення. Ідея «Стратегічної автономії» це лише один з можливих варіантів подальшого позиціювання Європейського Союзу, який не має одностайної підтримки в європейських столицях. Безумовно, Джо Байден докладатиме зусиль для відновлення трансатлантичної єдності, про що свідчать прийняті Сполученими Штатами стратегічні документи, такі як наприклад, «Тимчасові стратегічні настанови у сфері національної безпеки» та низка запропонованих ініціатив, зокрема, альтернативний «Один пояс – один шлях» для демократичних держав. Україна, в свою чергу, незалежно від зовнішніх обставин, має продовжувати реформування та поглиблення відносин з європейськими країнами та США, а європейська інтеграція має використовуватись як інструмент модернізації держави, а не бути самоціллю. В умовах регіоналізації та невизначеності подальшої ролі Європейського Союзу в глобальній системі міжнародних відносин, адекватними діями для України можна вважати продовження взаємодії та координацію політики на двосторонньому рівні, а також в рамках багатосторонніх форматів з країнами Центрально-Східної Європи та США.
- https://www.eurointegration.com.ua/articles/2021/03/15/7120836/